(no subject)
Jul. 1st, 2012 09:56 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pustomytnykРемарк
На якусь мить мене заполонила та дивовижна, спокійна сила краси, і я відчув, що вона могутніша за все те криваве минуле, що вона повинна бути могутнішою, бо інакше загине весь світ, задихнеться в своєму жахливому безладді. І ще сильніше я відчув, що я існую, просто існую, і що Пат існує, що я живу, що я вийшов живим з тих жахів війни, що в мене є очі і руки, що я думаю, і в моїх жилах тече гаряча кров, і що все це — якесь незбагненне чудо.
Зате ти належиш до ордена, брате, до ордена невдах, непридатних, з їх бажаннями без мети, з прагненнями, які нічого не приносять їм, з їх любов'ю без майбутнього, з їх безглуздим розпачем… До таємного братства, члени якого скоріше загинуть, ніж зроблять кар'єру, скоріше віддадуть, й витратять по краплі, загублять своє життя, ніж прагнутимуть фальсифікувати чи забути недосяжний образ — той невгасимий образ, брате, який вони носять у своєму серці ще з того часу, коли щогодини, удень і вночі, нічого іншого не було, крім голого життя, голої смерті…
Мілорад Павич
Не було кому охоронити його від яблука пізнання. Він його скуштував і сам пішов звідси, з раю, у добровільне вигнання на Землю. Бо той, у кого відкриваються очі, повинен змінити світ...
Світ тепер виглядав спустошеним, витертим, ненаселеним. Він був схожим на картину, з якої дощ змив фарби, на подію, у якої звичайність наперед відібрала будь-яке значення. Всі запахи вивітрилися з нього, всі звуки у ньому замовкли, всі рухи скам’яніли. Але не це було найгіршим. Доконало їх усвідомлення, що той світ, попри інші недоліки, тепер ще й однаковий для них обох. Будучи однаковим, він став умить якимось тісним. Наслідків цього стану вони ще не відчували, але знали — бо вони були тепер розумні, а не божевільні — що рано чи пізно вони обов’язково з’являться.
А Ісус сказав їм, бо, преблагої вдачі, вже був схильний пробачити їм страх, якого зазнав через їхнє безумство:
- Ви були божевільними. Я вас вилікував.
Тоді завжди обережній Легіон смиренно запитав його:
- Чи це щось таке, за що ми б мали бути тобі вдячні?
Міодраг Вукович
Ціпонько насолоджується своїм алкоголем, наче справжньою грою: коли йому не бридко почати речення, він з великим задоволенням його закінчить, завжди намагючись зберегти правильну граматичну логіку, старанно узгоджує часи, і ця справа ускладнюється — й тому є хвилюючою — для його свідомості тим, що, вимовивши слово, він його забуває, тож залишається (та й то не завжди) лише звучання. І взагалі забуття — це той стан, яким Ціпонько оволодів досконало. Цей тріумф нинішнього, зведеного до найдрібнішої одиниці часу, спалах теперішньої миті (в одному своєму вимірі вона є вічною, як дотик леза бритви до горла) кришталевою чистотою осяває Ціпоньчине лице зсередини і робить його вираз благодушним і щасливим. Ціпонька чудово забавляються і вторинні ефекти забуття: завжди однаково зосереджено й уважно він слухає ті самі історії, з якими зустрічається у своїх алкоголях, і тому в певних колах зажив слави мало не інтелектуала.
Давид Албахарі
І сталося так, що одного дня — сонячного й теплого, незважаючи на пізню пору року — вона помітила зі свого сидіння у хвості автобуса маленьку групу людей на безглуздому, штучного насипаному пагорбі поруч готелю "Югославія". Гострий біль торкнувся її серця. Вона встала й проштовхалась до дверей. Коли вийшла, просто в обличчя їй ударив вітер. Зупинка знаходилася з іншого боку готелю, і вона повернула назад, ледве стримуючись, щоб не побігти. Коли вона минула друге перехрестя, їй стало видно краще. Їх було шестеро, чотири чоловіки й дві біляві дівчини. Вони стояли, начебто нарізно, на пагорбі, але Кейт упізнала, що це. Вона пройшла повз одного з чоловіків і нічого не побачила в його очах. Ще крок, іще два, і вона опинилась на своєму місці. У цю мить вона почула тишу. І почала співати німу пісню.
На якусь мить мене заполонила та дивовижна, спокійна сила краси, і я відчув, що вона могутніша за все те криваве минуле, що вона повинна бути могутнішою, бо інакше загине весь світ, задихнеться в своєму жахливому безладді. І ще сильніше я відчув, що я існую, просто існую, і що Пат існує, що я живу, що я вийшов живим з тих жахів війни, що в мене є очі і руки, що я думаю, і в моїх жилах тече гаряча кров, і що все це — якесь незбагненне чудо.
Зате ти належиш до ордена, брате, до ордена невдах, непридатних, з їх бажаннями без мети, з прагненнями, які нічого не приносять їм, з їх любов'ю без майбутнього, з їх безглуздим розпачем… До таємного братства, члени якого скоріше загинуть, ніж зроблять кар'єру, скоріше віддадуть, й витратять по краплі, загублять своє життя, ніж прагнутимуть фальсифікувати чи забути недосяжний образ — той невгасимий образ, брате, який вони носять у своєму серці ще з того часу, коли щогодини, удень і вночі, нічого іншого не було, крім голого життя, голої смерті…
Мілорад Павич
Не було кому охоронити його від яблука пізнання. Він його скуштував і сам пішов звідси, з раю, у добровільне вигнання на Землю. Бо той, у кого відкриваються очі, повинен змінити світ...
Світ тепер виглядав спустошеним, витертим, ненаселеним. Він був схожим на картину, з якої дощ змив фарби, на подію, у якої звичайність наперед відібрала будь-яке значення. Всі запахи вивітрилися з нього, всі звуки у ньому замовкли, всі рухи скам’яніли. Але не це було найгіршим. Доконало їх усвідомлення, що той світ, попри інші недоліки, тепер ще й однаковий для них обох. Будучи однаковим, він став умить якимось тісним. Наслідків цього стану вони ще не відчували, але знали — бо вони були тепер розумні, а не божевільні — що рано чи пізно вони обов’язково з’являться.
А Ісус сказав їм, бо, преблагої вдачі, вже був схильний пробачити їм страх, якого зазнав через їхнє безумство:
- Ви були божевільними. Я вас вилікував.
Тоді завжди обережній Легіон смиренно запитав його:
- Чи це щось таке, за що ми б мали бути тобі вдячні?
Міодраг Вукович
Ціпонько насолоджується своїм алкоголем, наче справжньою грою: коли йому не бридко почати речення, він з великим задоволенням його закінчить, завжди намагючись зберегти правильну граматичну логіку, старанно узгоджує часи, і ця справа ускладнюється — й тому є хвилюючою — для його свідомості тим, що, вимовивши слово, він його забуває, тож залишається (та й то не завжди) лише звучання. І взагалі забуття — це той стан, яким Ціпонько оволодів досконало. Цей тріумф нинішнього, зведеного до найдрібнішої одиниці часу, спалах теперішньої миті (в одному своєму вимірі вона є вічною, як дотик леза бритви до горла) кришталевою чистотою осяває Ціпоньчине лице зсередини і робить його вираз благодушним і щасливим. Ціпонька чудово забавляються і вторинні ефекти забуття: завжди однаково зосереджено й уважно він слухає ті самі історії, з якими зустрічається у своїх алкоголях, і тому в певних колах зажив слави мало не інтелектуала.
Давид Албахарі
І сталося так, що одного дня — сонячного й теплого, незважаючи на пізню пору року — вона помітила зі свого сидіння у хвості автобуса маленьку групу людей на безглуздому, штучного насипаному пагорбі поруч готелю "Югославія". Гострий біль торкнувся її серця. Вона встала й проштовхалась до дверей. Коли вийшла, просто в обличчя їй ударив вітер. Зупинка знаходилася з іншого боку готелю, і вона повернула назад, ледве стримуючись, щоб не побігти. Коли вона минула друге перехрестя, їй стало видно краще. Їх було шестеро, чотири чоловіки й дві біляві дівчини. Вони стояли, начебто нарізно, на пагорбі, але Кейт упізнала, що це. Вона пройшла повз одного з чоловіків і нічого не побачила в його очах. Ще крок, іще два, і вона опинилась на своєму місці. У цю мить вона почула тишу. І почала співати німу пісню.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2012-07-01 02:59 pm (UTC)no subject
Date: 2012-07-01 06:38 pm (UTC)no subject
Date: 2012-07-01 07:05 pm (UTC)Не знаю, як це пояснити, але з перших речень і все далі і далі назріває в мене таке відчуття, що я мушу робити перерви, прочитавши навіть кілька сторінок)
Навіть цей уривок, що ти виділив, тут відчувається і покалічене минуле, і бажання жити, і відчай на межі з усвідомленням, що такого життя як у решти звичайних людей в нього ніколи не буде.
Пат, а Пат взагалі варта окремого, він описує її таку легку, і повітряну навіть, вона асоціюється в мене з ідеалом дівчини) Ну щодо Пат, то вже читаючи цілу книжку, звісно)
Ого, скільки я настрочила хД
Одним словом, Ремарк мене хвилює і зворушує :) І спустошує, як я писала, і перевертає мій світогляд, дає мені змогу переусвідомлювати і взагалі він дуже-дуже :))
no subject
Date: 2012-07-01 07:56 pm (UTC)Значить, „спустошує‟ в хорошому розумінні! Краще казати „перероджує‟ :)
no subject
Date: 2012-07-02 07:49 am (UTC)Це складно пояснити))
Після цього "переродження" виникає апатія і затяжна меланхолія хДД
Люди стають бридкі і виникає бажання забігти в найближчий ґенделик і надудлитись так, щоб забути, як мене звуть. Або щойнайменше занурити свою свідомість в інше русло))
В мене завжди все складно *сміюся*
no subject
Date: 2012-07-02 08:35 am (UTC)А на практиці всі бухають.
no subject
Date: 2012-07-02 09:49 am (UTC)Я напиваюся теоритично хД
no subject
Date: 2012-07-02 12:00 pm (UTC)То просто я таку теорію маю (така собі диванна психологія, лол, але шось в тому є, по-моєму): люди стають злими тому, що їх цькують. Найчастіше їх цькують власні страхи. А мають страхи тому, що мають всякого роду сумніви. А сумніваються чому!? Бо їм бракує чистої ненависти до всього поганого і любови до всього доброго — єдині достатньо сильні почуття, що можуть будь-яку проблему звести до простішої.
І мені здалося, що якщо ти прочитала шось таке серйозне про життя, і ти спантеличена, то треба перенести все те в рамки ненависти/любови, і тоді все стає просто й очевидно)
Може я щось недоречне кажу, чз.
Я це й мав на увазі — усі бухають як мінімум психологічно.
no subject
Date: 2012-07-04 07:38 am (UTC)Це цікаво :)
Ну так, людині властива значно ширша гама почуттів. Яка напевно все і ускладнює)