я назву цю низку дописів з вконтакту „Роксана Торська ділиться зі світом“.
„Мы жили долго и счастливо и умерли в один день
‘Ну от і все’ – подумалось… а потім згадала, шо якось один мудрий жид сказав: ‘все проходить, і це пройде’. колись пройде… ну колись же пройде, але нашо мені ‘колись’ – мені вже треба. Шо ж це – все життя чогось чекати, то й самі ми пройдемо – канемо в Лету, як кабалістичні закарлючки на помнятій задниці Мадонни, коли її не стане і трупик поп-діви кремують у якомусь елітному крематорії. Але мені не було діла до помнятої задниці якоїсь там чужої тьотки – у моєму житті настала своя помнята задниця, і в самому що не є прямому розумінні цієї недолугої фрази.
Буває так. А шо робити – від цього ніхто не застрахований.
Не раз буває, що так терпець уривається, що в стані розпачу від, здавалось би безапеляційної гнітючості обставин, готовий або когось придушити – хто попався під гарячу руку – її, кота, випадкового перехожого. А не раз і не два – і себе саму. О, певне, тягар екзистенціалізму близький мені як нікому із вас. Ніхто, навіть, не здогадується наскільки. Вся справа у тому, що до восьми років, приблизно, я страждала суїцидальними нахилами. Це аж ніяк не було пов’язано із нестачею уваги із боку рідних чи нещасливим дитинством. У мене було прекрасне безтурботне дитинство і дбайлива родина. За чим я, інколи, шкодую, то це за своїм дитинством. Але як же зі мною ті рідні намучились, один бог знає, щоправда, не знаю який саме бог – наш бородатий чи індуїстський шестирукий, але котрийсь точно знає. Відколи себе пам’ятаю (а пам’ятаю я себе, хоч і фрагментарно, але із неймовірно раннього віку – перші спогади датуються ще тим періодом, коли я не розмовляла, правда і розмовляти почала дещо пізнувато, порівняно із середньостатистичними дитинчатами мавпочок роду людського) вельми гнітив мене факт самого мого існування. Підкреслю – не життя як такого, а саме буття. ‘я є’ – було основною моєю проблемою. Я просто не хотіла бути. Мене це, як би то сказати – просто ‘напрягало’. Напрягало і все тут. Гнітило мене те, що я вимушена бути. І це відчуття відчуженості, відчаю та занепокоєння виникало у мене раптово, спонтанно і доволі часто – мов припадки у роздратованого епілептика і я не могла себе вже опановувати – просто випадала на якийсь час з реальності, а потім поверталась у цей світ із усвідомленням своєї приреченості та ущербності. ‘фу, це ж я вимушена не просто бути, а бути саме цією нікчемною істотою, що зветься людиною’ і мене аж тіпало від образи на свого ефемерного суддю чи ката, який, певно за якусь провину, зіслав мене сюди – до вас, у цей абсурдний світ. Потім я вирішувала, що батьки мої не такі вже й старі, заведуть собі ще одну дитинку, а я собі тишком-нишком с’їбуся, бо тягнути цю колимагу – років так із 70 чи й 80, може й не так вже багато, але то дурного робота і то для мене трохи занадто. Вичікувала зручного моменту і… після цих трьох крапок я можу вам розповісти про: пігулки, польоти не вві сні - а наяву, вішання, висіння, асфіксію (у мене було два улюблені способи покінчити із життям – то була отрута і удушення) і ще багато чого комічного. Як ви вже встигли здогадатись – жодна із цих спроб не увінчалась успіхом. Мене щоразу рятував містер Випадок. Найстрашніші із пілюль у аптечці для чотирьохрічної дитини виявились ті, що були чорного кольору, а так як читати я тоді ще не вміла, то напис ‘активоване вугілля’ не справляв на мене належного враження. Іншого разу я повісилась на прабабиному шовковому поясі від сукенки – по технології, на гачку від портьєр, вибивши табуретку з-під ніг, коли нікого не було вдома – але мама щось забула і вимушена була повернутись – і що вона знайшла – правильно - милий сюрприз . Про зламану шию розповідати не буду, бо її ніхто і не зламав – так як я майже все життя важила менше необхідного, то мені просто забракло маси, щоб ту шию зламати. То те саме, що вішати худющого кота. А одного разу від моїх витівок постраждала ні у чому не винна сусідка на дачі – баба Галя, яка ледь не вмерла сама від інфаркту, коли о четвертій ранку пішла красти буряки на колгоспне поле і побачила тушку, що знесилено погойдувалась над яром – це я вирішила розбитись, зістрибнувши із високого дерева. Ну там було ще багато такого в мене – про все і не згадаю. Було, то й було – фіг з ним, тільки от як же намучилась зі мною моя покійна матінка – скільки годин на виховні бесіди із елементами психодрами було витрачено на мене. І все вона тільки сумно зітхала і казала у кінці – ‘от чекай, чекай, будуть у тебе свої діти – відіб’ються тобі мої сльози’. А потім я якось змирилась із усім цим маразмом, дала їй слово і вирішила чітко його дотримувати, тому підлітковий вік у мене вже пройшов без таких от бздур. Були у мене зовсім інші турботи у період тінейджерства.
А зараз от знову – найде на мене і хоч головою об стіну. А мені і так часом – хіба головою об стіну. Бовтаюсь як та мишка у глечику зі сметаною, грудочку масла ледь зіб’ю – тонути вже ніби й не тону, а сил вистрибнути вже й нема. Хоч плач. Плач не плач, а то ше нікому не мопогло, наскільки я знаю, тому не буду. Вже й так сердечко в мишки от-от вилетить, ше куди їй плакати. Ще й шеф зі своїми захцянками напосівся, - він же знає, шо в мене отаке-от сталось, аж зло часом бере. Не до того мені зараз, а йому то дисертацію за два місяці намалюй, бо там дядя йде на операцію, треба встигнути, то трагедія життя у нього, шо китайці не там статтю опублікували, а мені аж на нього накричати, часом, кортить. Але, думаю - чого це я – робота у нього така. На те він і шеф. За то йому й платять. А не подобається – сама піди на таку роботу, то теж мусітимеш таке витворяти і мені за то платитимуть. Але – у мене своя робота, а в нього своя, нема чого злитись. Я он теж – і спізнююсь постійно і сачкую і роботу вчасно не здаю, він же якось то пережив, нічо не сталось йому від того. То й мені не станеться, від його напосідань.
А тим часом dreams, sweat dreams. І уявляється мені – як я ото візьму, повідчиняю всі двері у квартирі навстіж - обидві створки, сяду на свій велосипедик, покатаюсь на прощання по хаті, потім як розженусь, як не влечу на балкон, як не розгаратаю перила, та й розіб’юсь к єбєням. Але куди!? Яким там ‘єбєням’ – другий поверх, та й попробуй перила протарань. То, певне, була б одна з найбезглуздіших смертей століття у нашому місті… про мене, певне, геть і в ‘Високому Замку’ написали б. Аж уявляю собі цей заголовок: ‘Молода панянка покінчила із собою у власній квартирі, на великій швидкості, не впоравшись із керуванням байку і знісши балконну огорожу, померла від істеричного сміху, повісившись на станику на дереві, навпроти під’їзду.’ Всі б тільки про то говорили, а в новинах би й про Бузину забули. Потім я уявила, як би гірко сумували мої друзі та знайомі. Абель з Інкою, певне, напились би і плакали. Ніна сумувала б, але так, не дуже – бо втішалась би залишеними їй у спадок лисячими горжетками моєї прабаби. Саламаха, коли б повертався із Австрії, то пив би не на могилі Кузі, а на моїй – разом із Пункером. А Сусанна так трохи б злилась, бо дуже б її, мабуть, дратував той факт, що не вона, бо то мала бути її прерогатива, як все життя їй здавалось, але потай поминала б мене і сумно зажовувала темне пиво бастурмою. Але, особливо шкода мені чогось стало Мамєдову – згадала, як вона гірко побивалась, коли не стало Фішера, аж сльозу пустила я від того, а потім підняла голову і сказала сама собі: ‘пастуй, дєтка, пастуй – в тебе, суко, он скільки метрів того граного австрійського паркету ще залишилось’. Потім згадала за нього. А Він? Та чого б то Він сильно побивався – так, трохи б може й посумував, а потім би знайшов якусь наступну бабу, ‘нармальну’ – він же мужик, шо йому.
Він. Так одного разу, коли ніч уже закінчилась і невідомо ще було, чи настане ранок – у моєму житті з’явився Він. Випадково, як, зрештою, і все. Все - суцільна випадковість. Так речення за реченням, жарт за жартом і я до нього звикла, а за пів року то вже й геть зовсім звикла, ніби все життя тільки на нього й чекала. Ці бляклі світло-сірі пікселі на моєму моніторі сповіщали мені одне завітне слово, що мантрою готова бурчати собі під ніс, уявляти кожен символ і складати їх в рядочок, щоб вийшло заповітне ‘Оnline’. Так от – Он. Лайн. Он. Лайн. Он... Лайн... Нама. Ом. І тоді, і тільки тоді, коли інформація із моєї сітківки зчитується мозком, під дією гормонів, що виділяються якимись залозами внутрішньої секреції, моє ліниве як і я сама сердечко перестає халявити і починає старанно та чітко виконувати свою роботу – скорочуватись ритмічно та в такт, мов новесенький чотирьохциліндровий двигун внутрішнього згорання. По суті – весь мій інтерес до соцмереж, останнім часом, зводиться до очікування відповіді від одного респондента. Всі інші стають другорядними, фоновими, не надто суттєвими. Таке, інколи, буває, не варто ображатись. Воно з часом проходить, бо з часом все проходить, як уже зазначалось.
А потім думаю нє. То не діло, так не цікаво. Раз я уже вимушена цю ‘колимагу’ тягти, то хоч якась має бути інтрига. Не буду я суїцидом закінчувати, зіграю у ва-банк, ‘єслі чо’. Коли вже осточортіє все до божевілля – залишу ключі від квартири комусь із знайомих, мовляв ‘на от, поживи собі скільки влізе, відпочинь собі від батьків там, чи від жінки, чи від кота, чи від кого там ще’, а сама зберу торбу, витрушу пожитки і поїду в Африку. Все життя, скільки себе пам’ятаю, хотіла суїцид і в Африку. В Африку, навіть, більше. Якщо ви мене надумаєте спитати ‘а куди саме в Африку, Африка ж велика?’ то я вам і не відповім нічого, бо сама не знаю. А всюди хочу в ту Африку. І ще в Індокитай. Дуже хочу в Індокитай. А нафіг мені той Індокитай здався – того я також не знаю. Отак от. Поїду якось. А потім десь знайду маленького нігретосіка чи кітайчьонка і заберу його собі, бо не буде в нього батьків. Бо вмерли там чи вбили. А мені його ж шкода стане. А своїх дітей у мене нема. Бо були б в мене свої діти, то нахєра мені та Африка, чи Індокитай, а чи й Китай. І суїцид мені нінафіг здався. Сиділа б – жопку засрану витирала і тішилась собі – от яке, мовляв, життя прекрасне – чудове та різнокольорове. А так ні – нема обісраної жопки, нема гармонії у мене в тому житті, поперлась собі в ті африки з індокитаями, знайшла розвагу… а назвала б я того нігретосіка-кітайчьонка Соломоном. Як того мудрого жида, за якого я оце згадувала із самого початку.
А потім би пройшло ше пару років і той мій мущина всього мого життя засумував би, почухався і вирішив з’ясувати – куди то я ділась і неодмінно відшукати мене. А от ше шо, забула сказати – в мене ще є якась нездорова тяга до авантюр. Та в мені взагалі авантюрист помер. Чи не вмер, бо то авантюрист-панк і то він так, просто, підштинює. Та я могла б бути великим комбінатором - Остапом Бендером у спідниці, чи в джінсах, чи у шортах. І коли б мій коханий мен кинувся мене шукати, то взнав би, шо то я не просто так пропала, а пропала, бо натворила дєлов – провернула б там пару афер чи якихось невинних махінацій і я в міжнародному розшуку Інтерполу. І ніхто б мене не знайшов, а він би знайшов – проїхав пів світу, розгадуючи загадки і натрафляючи на деталі, що б вказували на мою недавню присутність і одної сонячної днини, нарешті, завершив свою подорож. Наткнувся б на того мого нігретьонка-кітайчьонка і спитався його ‘What`s your name?’, а той би ляпнув ‘I am Solomon`, і тоді той би його знову запитав: `Where is your mother?` ‘Yon!` тицьнув би пальчиком Соломончик. А там, де він тицьнув – стояла б я, серед якихось місцевих чорносраких і напівголих папуасів – вся така тонесенька як тростиночка і на їхньому фоні ще більше б в очі кидався мій хворобливо-туберкульозний вигляд як у ремарківської Патриції Хольман із короткою стрижкою як у героїні фільму ‘Ночной портье’ і прала б у тазику білизну. А потім би почала вішати ту білизну, побачила б у мареві спеки його і впустила той тазик із попраними шматами і неодмінно у пісок там, чи у пилюку. А потім би приклала руку до шиї і довго не вірила тому, що бачу. Наступних п’ятдесят років ми би прожили разом, дообїжджали решту пів світу, ту яку не встигли поодинці, поки я там тікала від Інтерполу, а він наздоганяв мене. Як відмазатись від Інтерполу я ще й досі не придумала, але я ще ж, навіть, нічого і не накоїла і мене не оголосили у розшук, так шо ше маю час, поки там дійде до справи. А коли нігрітьонок-кітайчьонок робив би якусь чергову хуйню, то мій мен би питався мене – нашо я його всиновила, а я б знизувала плечима і казала якусь пафосну фразу, на кшталт: ‘мы в ответе за тех, кого подобрали’. Мен би сумно видихав, стискав зуби і мовчки закурював цигарку.
А потім, через пів століття, студія ‘Disney’ зняла б XXIIй епізод ‘Star Wars’, а я б вирішила зробити ‘візит старої пані’ до рідних Пенатів – до Львова тобто. Приїхали б ми – і я взнала б шо ви тут всі вже померли, бо тут війна, хунта, революція, Майдан і Путін. Жили ви тут довго і щасливо, а потім взяли і всі померли в якийсь один день. Ну буває, чьо там. А потім я б з меном теж би задумались, може то вже й нам пора – пожили і хватить, треба і другим дати пожити – ми ж не Путін, як-не-як. І теж померли в один день – довго ж жили і щасливо. А мій нігретосік-кітайчьонок в цей момент би радісно закричав: `Yes!`, `Hurray!`, `Banzai!` чи шо там ше кричать у таких випадках? І жваво та ритмічно почав би натискати ногою на педальку моєї швейної машинки Toyota, наспівуючи якийсь веселенький латиноамериканський мотивчик.
И мы жили долго и счастливо и умерли в один день.“
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
