(no subject)

[pustomytnyk]

Брусьянин, Владимир Георгиевич
2000, начало января, Семилужки
(http://magazines.russ.ru/znamia/2000/10/brus.html)

Один мій тодішній знайомий першого
січня, ще в щасливі радянські часи,
сказав: „Я відрізняю портвейн від вермута
і горілку від всієї решти вина“, —
і пішов, загубившись в обрії. Зник,
та не стерся, даючи можливість иноді пореготати
по пам'яті. В тому ніжному віці ми якось обходились без
гнітючих похмільних депресій. Хоча
в депресії є своя принадність:
нема спонукливих мотивів носити, надривом, на руках
власну предорогу персону. Під яблучко цілячись,
застрягаєш примруженим оком в Ейлерових колах,
що обмежують свободу руху
зоною формальної логіки, майже
математично-знеособленої, і непорочно-чисті мішені
пожадливо розриваєш як непотрібні на шматки
вже свобідний і легкий, як птах: хоч макітрою об лід,
хоч зашморг на шию. Життя є смітник, і краще не жити,
якщо не можеш — такий запаморочливий політ
уяви. Множачи приблизно три метри на поверхи
до землі, зазнаєш певну важкість у тілі,
яка коректує душевний підйом. Так баласт
в гондолі регулює зліт кулі, на якій полетіли,
можливо, до біса відважні аеронавти. „Або пан, або пропав“, —
думаєш, очікуючи цегляний світанок:
коли за вікном хоч і зоряно, але темно
і до того ж холодно — бррр, мінус сорок три
за Цельсієм — зовсім не хочеться виходити за вікно.