(no subject)

[pustomytnyk]

Станіслав Лем

Темнота і цвіль

1

— Це останній, чи не так? — сказав чоловік у дощовику.

Носком черевика він збивав із насипу комки землі вниз, на дно вирви, де під похиленими постатями з безформними величезними головами гуділи ацетиленові язики полум’я. Ноттінсен обернувся, щоб витерти сльозаві очі.

— Зараза, забув десь темні окуляри. Останній? Надіюся. Я вже ледве тримаюся на ногах. А ви?

Чоловік у блискучому плащі, по якому стікали дрібні краплини води, сховав руки в кишені.

— Я звик. Не дивіться — докинув, побачивши, що Ноттінсен знову дивиться до вирви. Земля парувала і сичала під пальниками.

— Аби лиш знати напевне — пробурмотів Ноттінсен. Він мружив очі. — Якщо тут отаке, то уявляєте, що робилося там? — головою він вказав за шосе, де над вивернутими берегами кратеру здіймалися тонкі смуги пари, що засвічувалися фіалково від блиску невидимого полум’я.

— Він тоді вже точно був мертвий — сказав чоловік у дощовику. Він по черзі вивертав обидві кишені навиворіт і витрушував з них воду. Дрібний дощ продовжувався.

— Він навіть не встиг злякатись. І нічого не відчув.

— Злякатись? — мовив Ноттінсен. Хотів глянути на небо, але зразу сховав голову від дощу за комір. — Він?! Значить, ви не знали його. Та звісно, що ви його не знали — поправився він. — Він працював над цим чотири роки. Це могло трапитись будь-якої секунди за ці роки.

— Чому ж йому дозволяли цим займатися? — чоловік у мокрім плащі спідлоба глянув на Ноттінсена.

— Бо не вірили, що вдасться — похмуро відповів Ноттінсен.

Сині, разючі вогні все ще лизали дно вирви.

— Справді? — відповів той. — Я… мав трохи на прикметі хід будівництва — він глянув у бік віддаленого на кількасот метрів трохи димуючого кратера. — Це мало коштувати нічогенькі гроші…

— Мільйонів з тридцять — визнав Ноттінсен. Він переступив з ноги на ногу. Йому здавалося, що черевики промокають. — Що з того? Якби вони були впевнені, то дали б триста чи три тисячі…

— Це мало якийсь стосунок до атомів, чи не так? — сказав чоловік у дощовику.

— Звідки ви знаєте?

— Чув. Зрештою, я бачив стовп.

— Вибуху?

— Крім того, нащо будувати так далеко, хіба ні?

— Це він так зажадав — відказав Ноттінсен. — Тому він працював сам, вже чотири місяці, відколи йому вдалося… — він подивився на того і додав, схиливши голову:

— Це мало бути гірше за атоми. Гірше за атоми! — повторив.

— Що може бути ще гірше кінця світу?

— Можна скинути одну ядерку і перестати — сказав Ноттінсен. — Але одна вістерія — вистачить однієї! Уже ніхто б цього не спинив! Ей, ви там! — крикнув він, похилившись над вирвою. — Не так швидко!!! Не поспішати! Не відсувати вогонь! Кожен сантиметр має бути порядно спечений!

— Це мене не стосується — мовив той. — Та… якщо воно таке, чим поможе трохи вогню?

— Ви знаєте, що це мало бути? — повільно запитався Ноттінсен.

— Я не тямлю в цьому. Альдершот казав, щоб я вам поміг місцевими силами, що це були… що він працював над якимись атомними бактеріями. Щось в такому дусі.

— Атомними бактеріями? — Ноттінсен засміявся, але зразу перестав. Відхаркнув і сказав:

— Вістерія космолитіка — так він їх назвав. Мікроорганізм, який знищує матерію і черпає з цього процесу життєву енергію.

— Де він їх відкопав?

— Похідна керованих мутацій. Тобто взяв існуючі бактерії і поступово піддавав їх щораз більшим дозам випромінювання. Поки не дійшов до вістерії. Вона живе у двох станах. Як ендоспора, нешкідлива, мов борошно. Нею можна посипати вулицю. Але коли вона оживе та почне розмножуватися — це був би кінець.

— Ага. Альдершот мені казав. — мовив той.

— Про що?

— Що це мало розмножуватись і зжирати все — стіни, людей, залізо.

— Це правда.

— І що цього вже б не спинити.

— Так.

— Навіщо така зброя?

— Отож бо, що поки її не можна було застосовувати. Вістер працював на тим, як зупиняти цей процес і обертати його. Розумієте?

Чоловік глянув спочатку на Ноттінсена, потім на околиці — далекі, затуманені сутінками ряди концентричних, обвалених землею вирв, із яких де-не-де досі здіймалася пара — і нічого не відповів.

— Надіймось, що жодна не вціліла — сказав Ноттінсен. — Навряд чи він зробив щось настільки божевільне без впевненості, що зможе обернути… — промовив до себе, не дивлячись на компаньйона.

— Багато цього було? — відізвався той.

— Ендоспор? Залежить, як дивитись. Вони були в шести пробірках, у вогнетривкому сейфі.

— Там, в тому його кабінеті на другому поверсі? — спитався чоловік.

— Так. Тепер там кратер, в який би вмістилися два будинки — сказав Ноттінсен і здригнувся. Він глянув униз, на мигаючі вогні, і додав:

— Крім вирв треба буде пропалити цілу територію, усе в радіусі п’яти кілометрів. Завтра зранку приїде Альдершот. Він мені пообіцяв залучити військо — наші люди самі не справляться.

— Що їм потрібно, щоб… почати? — спитався чоловік. Ноттінсен якусь секунду дивився на нього, ніби не розуміючи.

— Щоб активуватися? Темряви. У броньованому приміщенні завжди горіло світло, були спеціальні акумулятори на випадок збоїв струму — вісімнадцять ламп, кожна з окремою провіднею, незалежні між собою.

— Темнота — і все?

— Темнота і якась пліснява. Присутність цвілі теж була потрібна. Вона забезпечувала якісь органічні каталізатори. Вістер не деталізував це у своєму звіті для підкомісії — документи й решту він мав знизу, у своїй кімнаті.

— Вочевидь, він не сподівався — сказав чоловік.

— Може якраз сподівався — невиразно буркнув Ноттінсен.

— Ви гадаєте, що світло погасло? Але звідки взялася цвіль? — сказав чоловік.

— Авжеж ні!

Ноттінсен дивився на нього великими очима.

— Це не вони. Воно... це... вони відтворюються невибухово. Спокійно. Припускаю, він щось робив при тому великому паратроні в підземеллі — розходилося за те, щоб знайти спосіб спиняти їх розвиток і щоб мати його на випадок…

— Війни?

— Так.

— І що він там робив?

— Цього ми не знаємо. Це було якось пов’язано з антиматерією. Бо вістерія нищила матерію. Синтез антипротонів — утворення силової оболонки — поділ — такий її життєвий цикл.

Деякий час вони мовчки дивились на роботу знизу.

Вогні у вирві гаснули один за одним. У сіро-блакитних сутінках люди карабкалися нагору, тягнучи за собою гнучкі вужі дротів. Всі величезні, в азбестових масках, з яких стікав дощ.

— Ходімо — мовив Ноттінсен. — Ваші люди є на шосе?

— Так. Не переймайтеся. Ніхто не проїде.

Краплі ставали щоразу дрібнішими — інколи здавалося, що на лицях і одязі осідає тільки скраплений туман.

Вони йшли полем, оминаючи у високій траві потріскані, покручені і обпалені уламки дерев.

— Аж сюди закинуло — чоловік поруч з Ноттінсеном обернувся і глянув назад. Але було видно лишень сірий, чимраз скоріше темніючий туман.

— Завтра о цій порі матимемо все позаду — сказав Ноттінсен.

Вони вже підходили до шосе.

— А… вітер не міг занести це дальше? Ноттінсен глянув на нього.

— Сумніваюся — сказав. — Скоріш за все самий тиск вибуху змів їх на порох. Бо ці уламки — подивився на поле — це рештки дерев, які росли за триста метрів від споруди. Зі стін, приладів, навіть фундаменту не лишилося нічого. Ні крихти. Ми ж усе пересівали через сітки, ви бачили.

— Так — сказав чоловік у плащі.

Він не дивився на нього.

— От бачите. Те, що ми робимо, ми робимо тільки про всяк випадок, щоб мати абсолютну впевненість.

— Це ж мала бути зброя, правда? — сказав той. — Яка вона називалася? Як ви казали?

— Вістерія космолитіка — Ноттінсен безрезультатно намагався підняти промоклий, розм’яклий комір плаща. Йому ставало щоразу зимніше. — Але в департаменті вона мала криптонім — знаєте, вони таке люблять, — „темнота і цвіль”.

2

У кімнаті було холодно. По шибках стікали краплі дощу. Укривало впало з однієї сторони, не витримав цвях, було видно відрізок болотистої дороги за городом і бульбашки повітря, що плавали в калюжах. Година? Він оцінив її за сірістю неба, тінню в кутках кімнати і важкістю в грудях. Довго кашляв. Натягаючи штани, вслухався, як тріщать суглоби. Заварив чай, видобувши чайничок і паперовий пакетик з-поміж паперового мотлоху на бюрку, ложечка лежала під вікном. Сьорбав голосно, гаряча рідина була терпкою і прозорою. Шукаючи цукор, знайшов між книжками помазок із засохлим милом, який пропав три дні тому. Чи чотири? Обстежив бороду великим пальцем — заріст не зм’як і все ще коловся, ніби щітка.

Груда газет, білизни і книжок небезпечно хилилася, поки із сипким шелестом не впала за край бюрка і зникла, піднявши хмарку пороху, аж йому закрутило в носі. Чхав повільно, з перервами, наповнюючись живильною силою чхань. Коли він востаннє відсував бюрко? Мерзенна робота. Може краще вийти? Лило.

Почовгав до столу, взяв його за краї при самій стіні й потягнув. Двигнуло і закурило.

Він пхав що сил, неспокійний тільки, чи не відчує серце. — Якщо дасть про себе знати, перестану — вирішив. Не мало б. Все, що впало за бюрко, перестало його обходити, тепер це була виключно проба сил, проба здоров’я. — Я ще досить міцний — думав із задоволенням, спостерігаючи, як темна щілина між столом і стіною розширюється. Щось, що було там вклинене, осунулось, а тоді з брязкотом впало.

Може це друга ложка або ні — радше гребінець? — зацікавився. — Але гребінь не видав би такого металевого звуку. Може щипці для цукру?

Темнота між потрісканою штукатуркою і чорною поверхнею столу зяяла вже на ширину долоні. З досвіду він знав, що зараз буде найважче, бо нога столу залізе у велику шпарину в підлозі. Так і сталося. Вскочила. Кілька секунд він боровся з мертвим тягярем.

Сокирою, сокирою по цьому трупу! — подумав зі зловтіхою, підлитою наростаючим гнівом, який його омолоджував. Шарпнув, хоча знав, що це даремно. Стіл треба похилити і зсунути, розхитавши, бо нога при стіні коротша і вилітає. Краще, щоб не випала — застерігав глузд — потім доведеться підпихати знизу книжки, в поті чола випрямляти цвяхи, молотком забивати ногу. Але зараз він надто ненавидів цю вперту брилу, яку стільки років годував паперами.

— Гнидо!! — із зойком вирвалося йому, він уже не міг дозувати сили, розпалений, із запахом пилу й поту в ніздрях, напнувши спину, він боровся, колихав безрухим тягарем. Як завжди в такий момент, він мав враження, що сама лиш збуджена лють підніме і відкине чорну розвалюху без найменшого зусилля!

Нога вискочила із заглиблення, наїхала йому на пальці, він придушив болісний зойк, тепер до гніву додалась мстивість, він вперся плечима до стіни і пхав руками й колінами. Чорна шпара росла, тепер він міг би туди втиснутися, але вперто пхав далі, перший промінець завітав на кладовище за бюрком, яке з агональним скрипом знерухоміло.

Він опустився на стос перекинутих томів, які непомітно попадали, поки він метушився. Якийсь час він сидів на ньому, на чолі холонув піт. Він мав щось пригадати — ага, що серце не відізвалось. Це добре.

Печера, вирита в густому мороці за бюрком, була невидима, крім самого входу, у якому валялися м’які, легкі, мов пух, підлітаючі „коти”. „Коти” — так називалися мишино сірі звитки, клубки павукуватих брудів, що наростали під старими шафами, розмножувались у глибині диванів, збиті, мохнаві, начисені пилом.

Він не квапився дослідити вміст визволеного закутка. Що там може бути? Було приємно, хоча він не пам’ятав, навіщо відсував бюрко. Брудна білизна й газети тепер лежали посеред кімнати — мабуть він виволік їх якимось неусвідомленим копняком, коли відпихав стіл. Із сидячої позиції став навкарачки і повільно просунув голову у напівтемряву. Собою він заступив рештки світла, перестав що-небудь бачити, втягнув у ніздрі пил і знову розічхався, але тепер зі злістю.

Позадкував, довго висякував ніс і вирішив відсунути бюрко так далеко, як ще ніколи. Обмацав його задню стінку, яка попереджально потріскувала, примірився, похилив, наліг, і бюрко несподівано легко поїхало майже насередину кімнати, перекрутивши нічну тумбочку. Чайник впав і чай розлився. Стусонув його.

Повернувся на середину відкритої скарбниці. За найменшого руху щедрі хмари пилу піднімалися з ледь помітних дощок паркету, на яких валялися якісь розмиті форми. Він приніс лампу, поставив її збоку на умивальнику, запхав у розетку і відвернувся. Стіна, закрита бюрком, уся заросла пасмами павутини, утворюючи темні коси, подекуди товщиною з мотузку. Він скрутив з пожовклої газети пучок і почав вигрібати ним усе підряд, на одну купу, так і працював, затамувавши подих, в клубах пилу, низько нахилений, знайшов кільце від фіранок, гак, шматок ременя, пряжку, пом'ятий, але невикористаний поштовий папір, коробку з-під сірників, надплавлену паличку сургучу, лишився тільки кут між планками підлоги, біля самої стіни, яка немов поросла сіруватою шерстю, збитими рештками, він неспокійно ткнув туди носком мешта й перелякався майже до здивування — щось маленьке та еластичне відбилося від його великого пальця ноги, що вистава з дірки, почав шукати, але не знайшов нічого.

Примарилось — подумав.

Він підсунув до столу стілець, не той без ноги, його краще не чіпати, а інший, на якому стояв тазик. Скинув тазик, той верескливо приземлився. Він посміхнувся, сів і почав досліджувати знайдені за бюрком речі.

Обережно здув сіру пудру пилюки. Мосяжне кільце блищало, як золото, спробував надіти його на палець — завелике. Заіржавілий, зігнутий гак з приліпленою до гостряка грудкою вапняної суміші підняв до носа. Гак мав виразність предмета, який багато пережив — верх розплющений, вочевидь колись на ньому розрядилася сильна емоція, знаки після ударів висмикнули на боках невеликі стружки заліза. З’їджені іржою, вони розсипалися від сильного торкання. Вістря, шершаво ступлене, очевидно натрапило в мурі на міцного противника — вирване з коренем зі своєї ямки, воно нагадало йому про зуб, він турботливо торкнувся самотнього пенька, що стирчав з ясен, ніби виражав цим рухом співчуття гакові.

Решту знайдених речей він вкинув у шухляду і перекрутив дашок лампи.

Перехилившись над столом, поглянув на підлогу — в жовтому світлі лампи чорніла відразлива кошлатина стіни, а від дощок бюрка тягнулися сонно паруючі, іскристі, скуйовджені нитки павутини. Посередині, засипана пилом, на паркеті лежав конверт від старого листа, маркою і адресою догори, а під ним лежало щось — підносячи край конверта — щось маленьке. Як горіх.

Лишень подумав: миша, і відраза схопила його горло. Він затамував подих і, не дивлячись, почав тягнути коричневий пригніток, важкий, наче залізний. Серце завмерло в очікуванні, що він не встигне, що паскудна сіра смужка жахливої втечі ось-ось виприсне з-під конверта. Однак нічого не відбувалося — конверт далі лежав злегка припіднятий, лампа освітлювала його, павутинки тільки невпинно тремтіли власним, розміреним життям, він нахилився ще більше і, вже пласко лежачи на бюрку, стрімко опустив пригніток. Той м’яко врізався в конверт, наче втискаючи в землю щось пружне, захитався і глухо ляпнувся на підлогу в хмарі сірого пилу.

Тоді його опанував якийсь шал огиди й розпачу — в безпам’ятстві, не рахуючи, почав скидати на конверт все, що було в досяжності рук: товсті томи німецької історії, словники, коробку з тютюну покриту срібною бляхою — що під заспаними пурхаючими нитками павутин виник хаотичний стос, під яким, у відзвуку падінь, незбагненно все ще вчувалася нездолана, жива пружність, що захищалася.

У пароксизмі тривоги (інстинктивно відчував, що, не вбивши цього, надійде помста) приволік, крекчучи від зусиль, широкий чавунний попільник і, розкидавши ногою купку книжок, жбурнув його надлюдським зусиллям у випуклий краєчок листа.

Щось тоді легко хлопнуло його по ногах, він відчув той самий, що раніше, живий теплий дотик, і з горлом, повним панічного вереску, наосліп кинувся до дверей.

В сінях було набагато яскравіше, ніж у кімнаті. Він вчепився в ручку дверей, борючись із запамороченням. Зміряв поглядом прочинені двері. Він збирав сили, щоб повернутися в помешкання, коли появилася чорна цятка.

Він побачив її у момент, коли ставив на неї ногу. Вона була менша за головку шпильки, виглядала, як зернина, крупиця пилюки чи сажі. Її несло лінивим подувом прямо над підлогою. Стопа не торкнулася паркету. Вона послизнулася, чи радше покотилася, ніби натрапивши на невидимий, пружний м’ячик, який одразу метнувся вбік. Втративши рівновагу, він розпачливо затанцював і звалився на двері. Боляче вдарився у лікоть. Піднімався з землі, хлипав від хвилювання.

— Пусте, дорогенький, пусте — бурмотів, підводячись із колін. Зашипів, спробував порухати ногою — ціла. Тепер стояв біля порогу і відчайдушними погляди літав довкола. Раптом, прямо над підлогою, на тлі відчинених дверей на город, який розмірено бурчав дощем, спостеріг чорну цятку. Вона легко тремтіла в куті між порогом вхідних дверей і шпариною між дошками, повільно завмираючи. Він щоразу більше нахилявся над нею, поки не зігнувся майже вдвоє. Дивився й дивився на чорну крапку, яка зблизька здалася трохи продовгуватою.

— Павучок на таких тоненьких ніжках, що їх не видно — зробив висновок. Думка про ниткуваті ноги створіння наповнила його млосною нерішучістю. Занерухомів із хустинкою, добутою з кишені. Вкладав її у пастку з долонь і прибирав руку, вагаючись. Зрештою, опустив кутик вільно звисаючої хустинки і наблизив його до чорного павучка. — Перелякається і втече — міркував. — Буде по всьому.

Чорна цятка не тікала. Кінець хустки не досягнув його, а зігнувся десь на відстані пальця над ним, ніби ліг на невидиму перешкоду. Він безсило дзьобав повітря ріжком хустини, що мнувся і звивався, аж поки, роззухвалений (власна заповзятливість забила йому подих), не ткнув у чорну крапку витягнутим із кишені ключем.

Рука відчула той самий, що раніше, еластичний опір, ключ витнувся в пальцях, а чорна цятка порхнула вгору прямо перед його лицем, він нервово затанцював, роблячи вертикальні, згасаючі, чимраз нижчі стрибки, і завмер знову в куті між порогом і підлогою. Він навіть не встиг злякатися, так швидко це сталося.

Повільно, примруживши очі, як перед сковорідкою зі стріляючим на вогні шпондером, накрив чорну цятку розпостертою хустиною. Вона легко впала і вигнулася, наче під нею лежав м’ячик від настільного тенісу. Він зібрав ріжки, спритно наблизив їх до себе, різко згорнув їх — кулясту штуку ув’язнено. Ткнув її спершу кінцем ключа, потім пальцем.

Вона справді була пружна, вгиналася під натиском, але чим сильніше її стискати, тим помітніше ріс її опір. Була легенькою — хустка не важила більше, ніж порожня, принаймні він цього не відчував. Випростався на затерплі ноги, іншою, вільною, рукою сперся на стіну і почовгав у кімнату.

Серце билося важко, коли клав зав’язану на вузлик хустку під лампу на очищеній від мотлоху поверхні бюрка. Увімкнув світло, пошукав окуляри, поміркувавши, не шкодуючи сил, в іншій шухляді знайшов лупу — велике, як блюдечко, збільшувальне скло в чорному, воронованому перстні з дерев’яною ручкою. Притягнув стілець, прибираючи з проходу безладно розкидані, розкриті томища, і почав обережно розв’язувати хустку. Ще раз перервав свої дії, встав, серед непотребу під вікном знайшов ковпак до сиру, надтріснутий з одного боку, але цілий, накрив ним хустку, лишив стирчати тільки кути, потягнув їх, поки вона повільно не розгорнулася, вся у плямах і патьоках.

Не бачив нічого. Він щораз більше наближав голову, поки ніс не торкнувся в холодне скло ковпака, і здригнувся від цього неочікуваного доторку.

Чорна пляма з'явилася тільки під лупою. У збільшенні вона виглядала, як маленька пшенична зернина. Мала світлішу, сірувату випуклість на одному кінці і дві мініатюрні, ледве видимі навіть крізь лупу, зелені цятки — на іншому. Він не був упевнений в тому, чи відтінок не походить від товстого скла ковпака, яке заломлює світло. Делікатно потягнувши за ріжки, він з-під ковпака всю хустину. Це тривало, мабуть, хвилину. Тоді йому прийшла в голову одна ідея. Він посунув ковпак по поверхні так, що скляний обідок висунувся за край бюрка. Наперед підготовлений сірником, якого в останній момент черкнув об коробку, на довгому дротику ввів всередину.

Якусь секунду здавалося, що сірник загасне, потім, коли розгорівся жвавіше, не міг пересунути його в потрібному напрямку, нарешті й це вдалося. Жовтавий вогник наблизився до чорної цятки, яка висіла два сантиметри над поверхнею бюрка, і враз неспокійно заколихався. Коли його пхнули трішки дальше, вогник огорнувся ніби навколо невидимої опуклості. Вогник живів деякий час, вистрілив останньою блакитною іскринкою і загас — тільки обвуглене деревце ще трохи жевріло.

Він зітхнув, пересунув назад ковпак під дашок лампи і довго в безрусі вдивлявся в чорну крапку, яка ледь помітно рухалася всередині ковпака.

— Невидима кулька — буркнув — невидима кулька…

Він був майже щасливий, а навіть не знав про це. Наступну годину в нього забрало помістити під ковпаком блюдечко від чашки, наповнене чорнилом. Знадобилася ціла система з патичків і дротів, щоб помістити досліджуваний предмет в межах мисочки. Поверхня чорнила ввігнулася майже непомітно в одному місці, де вона мала б стикатися з нижньою частиною кульки. Більше нічого не сталося. Спроби замалювати її чорнилом завершилися нічим.

Опівдні він відчував докучливе смоктання шлунка, тож він з’їв залишки вівсянки і розкришених тістечок з полотняного мішечка і запив їх чаєм. Вернувшись до бюрка, він спершу не побачив чорну крапку і відчув різкий страх. Забувши про обережність, він підняв ковпак і, як сліпець, гарячково обмацував поверхню столу розкритими руками. Раптом куляста форма спокійно втулилася йому в пальці. Він стиснув руку і сидів так, сповнений вдячності, заспокоєний, щось тихо бурмочучи. Невидима кулька гріла йому руку. Він відчував тепло, яке йшло від неї, він щоразу ризикованіше бавився нею, перекочуючи її з долоні в долоню, поки його очі не зловили щось блискуче в пилюці під піччю, де з перекинутого відра вилетіло сміття. Це був пом'ятий аркуш фольги від шоколаду. Він негайно взявся загортати кульку у фольгу. Вийшло несподівано легко. Він залишив тільки два маленьких отвори, зроблених шпилькою, на протилежних кінцях, щоб могти, дивлячись на світло, перевіряти присутність маленького чорного в’язня всередині.

Коли йому врешті довелося покинути дім, щоб купити якісь харчі, він накрив кульку ковпаком і, для більшої впевненості, притиснув його і зі всіх сторін обклав книжками.

З тих пір пішли чудесні дні. Час від часу він пробував якісь експерименти з кулькою, але переважно лежав у ліжку, читаючи улюблені уривки старих книжок. Він звивався під ковдрою, збираючи, як тільки міг, тепло, руку витягав тільки, щоб перегорнути сторінку і, занурений в докладні описи смерті супутників Амундсена посеред льоду або під час похмурих звірень Нобіле про випадки людоїдства після катастрофи, іноді повертав очі на ковпак з блискучою кулькою під склом, яка час від часу легенько міняла розташування, плавно переміщаючись від однієї стінки до іншої, ніби її щось незримо штовхало.

Йому не хотілося ходити на купівлю, ані готувати їжу, тож він об’їдався кексами, а якщо мав трохи дерева, пік в попільнику картоплю, по вечорах занурював кульку у воду або пробував вколоти її чимось гострим — вищербив нею бритву, без будь-яких видимих результатів до того ж — і це тривало так довго, аж поки його спокій не почав киснути. Затіяв велику річ: приволокти з підвалу старий верстак, щоб взяти кульку в лещата і зім’яти її аж до центральної чорної цятки, але це було пов’язано з такими великими труднощами (довелося б бозна-як довго порпатися в старому залізяччі й непотребі, до того ж він не був упевнений, чи зможе притягнути верстак, який він зніс вних три роки тому), що концепція залишилася тільки на стадії планування.

Одного разу він так довго грів кульку на вогні, що пропалив дно ще гожої каструльки. Фольга потемніла і зотліла, але сама кулька не понесла жодної шкоди. Його терпіння почало вичерпуватися, в голову приходили думки про сильні засоби, бо все більше переконувався, що кулька незнищенна, і що м’яч не піддається руйнуванню, і ця витривалість зміцнювала його задоволення. Та одного дня він помітив щось, що, власне, мав би побачити набагато раніше.

Фольга (нова, бо стара внаслідок різних експериментів розлізлася на клапті) тріснула в декількох місцях одночасно і в просвітах показалася середина. Кулька росла! Він увесь затремтів, коли нарешті зрозумів це, взяв її під лупу, довго вдивлявся не неї оголену, досліджував під подвійними лінзами, викопаними в найнижчій шухляді бюрка, нарешті був упевнений, що не помилився.

Кулька не лише росла, а й змінювала форму. Вона була вже не зовсім кругла — на ній з’явилися дві випуклості, неначе полюси, а чорна крапка видовжилася так, що це було видно неозброєним оком. За шерехатою голівкою, біля пари зеленавих крупин, з’явилася риска, яка слабо блистіла і повільно звивалася, рухом, менш помітним, ніж пересування годинної стрілки годинника, але після ночі він міг понад усі сумніви ствердити поступ явища. Кулька була вже видовжена, неов яйце з двома однаково товстими кінчиками. Чорна цятка в центрі явно набухала.

Наступної ночі його розбудив короткий, але потужний звук, ніби на сильному морозі зненацька вистрілила масивна скляна плита. Все ще з дзвоном у вухах, він схопився і босоніж побіг до столу. Світло його засліпило — він стояв з рукою на очах, розпачливо вичікуючи, коли зможе дивитися. Ковпак для сиру був цілий. На перший погляд, у ньому нічого не змінилося. Поглядом шукав чорну видовжену ниточку, і не знаходив її. Коли він її спостеріг, то застиг, настільки вона зменшилась. Він з острахом підніс ковпак, і до краю його долоні щось притулилося. Низько нахилившись, він наближав обличчя до порожньої поверхні бюрка, поки не взрів.

Їх було дві, нагріті, ніби щойно з гарячої води. У кожній маліло темне ядерце — чорна, матова цятка. Його охопило непоясненне блаженство, зворушення. Він тремтів, не від холоду, а від збудженості. Поклав їх на долоні, теплі, як курчата, хухнув на них делікатно, щоб не здмухнути їх, майже невагомих, на підлогу. Потім він акуратно загорнув кожну фольгою і сховав під ковпак. Він стояв над ними довго, щиро бажаючи будь-що ще може зробити для них, поки він не повернувся в ліжко з б’ється серцем, трохи ображений власного безсилля, але спокійний і розчулений майже до сліз.

— Мої малесенькі... — бурмотів, падаючи в благий, підсилюючий сон.

Через місяць кульки вже не вміщалися під ковпаком. Ще через один він втратив лік — вже не міг їх рахувати. Тільки чорне ядерце набирало звичний розмір, кулька починала набухати на полюсах. Тільки раз йому вдалося застати мить поділу, яка завжди наставала вночі. Звук, що грянув з-під ковпака, оглушив його на довгі хвилини, але у ще більший ступор його загнав спалах, у якому на мить кімната вистрибнула з темряви, наче від мікроскопічної блискавки. Він не розумів нічого з того, що відбувалося, але через ліжко відчув короткочасний поштовх підлоги, і його всього пронизало розуміння, що перед ним дрібниця є чимось безкінечно потужним. Він зазнав відчуття, схожого на таке щодо стихії — наче на секунду подивився на розвернену безодню водоспада або відчув землетрус; у моментальному, дзвінкому клацненні, чиє відлуння, здавалося, ще поглинали стіни дому, на частку секунди розгорнулася і замкнулася відкрив ні з чи не зрівнянна сила. Страх був недовгим — зранку він видався сонним привидженням.

Наступної ночі він намагався чатувати при темноті. Тоді він вперше, одночасно з хвилею струсу і глухим звуком, детально побачив звивистий блиск, який розрізав набрякле яйце і зник так раптово, що потім він не знав, чи це була не примара.

Цієї зими він не пам’ятав навіть снігу, так рідко виходив, тільки тоді, коли треба було дійти до крамнички за поворотом дороги. На початку весни кімната кишіла кульками. Він не спромігся би на одежину для всіх — де б він узяв стільки фольги? Вони валялися всюди, він мимохіть штурхав їх ногами, вони нечутно падали з книжкових полиць — якраз на них їх було видно найкраще, коли від довгого лежання їх, мов пдурою, присипало тонким шаром пилу, який м’якою, матовою плівкою вимальовував їхню опуклість.

Безперервні нові пригоди (він ловив їх з каші, з молока, знаходив у пакеті для цукру, викочувалися, невидимі, з посуду, готувалися в супі), чисельності, які оточували його, почали підсувати йому нові ідеї і дещо непокоїти.

Нестримно зростаюча юрба мало на нього зважала. Трясся, щоб ніяка кулька не вислизнула в сіни й далі, на город, на дорогу, де її могли б знайти діти. Він поставив перед порогом дротяну сітку з достатньо густими віками, з часом виходження надвир стало цілим складним ритуалом — він по черзі перетрушував усі кишені, заглядав у манжети штанів, для повної впевненості ще кілька разів їх обтріпував, двері відчиняв і зачиняв повільно, щоб протяг необачно не викрав якусь, і чим більше їх ставало, тим усе ставало складніше.

Був один справжній великий недолік такого співжиття, сповненого численних емоцій: їх було вже стільки, що вони пінилися практично безперестанку, і потужний дзвінкий звук іноді розлягався п’ять чи шість разів за одну годину. Оскільки вони будили його вночі, він почав присиплювати втому вдень — коли панувала тиша. Інколи його охоплювало неясне занепокоєння щодо хвилі непорушної, помірної рясності, щораз важче було ходити, на кожному кроці з-під підошв тікали невидимі пружні м’ячики, розбігалися на всі сторони, бачив, що незабаром він ходитиме в них, як у глибокій воді. Чим вони жили, чим харчувалися, він не задумувався.

Хоча на початку весни було холодно, з частими заморозками та хуртовинами, він давно зовсім не опалював. Рій кульок давав оточенню свою рівномірну теплоту. Ще ніколи в кімнаті не було так тепло, так затишно, як тепер, коли пилюка роїлася потішними слідами їхніх стрибків, перевертань, ніби там щойно бавилися молоді кошенята.

Чим більше було кульок, тим легше було пізнавати їхні звичаї. Можна було зробити висновок, що вони не люблять один одного, принаймні не терплять близькості собі подібних — бо між наближеними завжди лишалася тонкий шар повітря, який неможливо було витиснути навіть доклавши значну силу. Найкраще це було видно, коли він підносив до себе дві кульки у фользі. В подальшому він почав прибирати їхній надлишок: кидав їх до бляшаної балійки, і якій вони лежали під блоною пороху, як купа грубої жаб’ячої ікри, час від часу здригаючись внутрішнім рухом, коли якесь прозоре яйце ділилося на двох нащадків .

Треба визнати, що інколи він мав предивні бажання, наприклад, довго боровся з собою — таку мав тягу ликнути одне з підопічних дитят! Зрештою, скінчилося тим, що він взяв невидиму кульку в рот. Він обережно крутив її язиком, відчуваючи на піднебінні і яснах, м’яке, пружне, овальне тіло, яке випромінювало слабке тепло. Наступного дня після цієї події він помітив на язику невеликий синець. Він не пов’язав цих фактів. Однак, все частіше траплялося, що він спав разом із ними, і не розумів, чому пошивка подушки і ковдри, які так добре служили до цього, почав розсипатися, ніби зітліли. Врешті решт, простирадло подерлося просто на клапті, у ньому вже було більше дірок, ніж матерії — але він досі нічого не розумів.

Однієї ночі його розбудив пекучий біль ноги. При світлі побачив кілька червонястих плямок на шкірі литки. Він виявлях їх чимраз більше — вони виглядали, як розлиті опіки. Коли він вкладався назад до сну, невидимі кульки стрибали по всій постелі, і цей образ вживив йому підозру — ядерця мигали, мов блохи.

— Що, до дідька, ви кусаєте тата?! — прошепотів він з докором. Він оглянув кімнату.

Матовий відблиск запорошених кульок надходив звідусіль — вони покривали ціле бюрко, лежали на підлозі, на полицях в каструлях, горщиках, навіть у чашці із залишками чаю маячило щось підозріле. Незрозумілий страх за секунду заколотив його серце. Тріпотливими руками він обтріпував ковдру, пошивку, розмахував високо піднятими руками, розтягуючи в них подушку, він скинув усі кульки на підлогу, знову турботливо оглянув рябі почервоніння на литках, закутався в ковдру і погасив світло. У кімнаті що кілька хвилин лунав звук, схожий на металеву фанфару, яку переривають різким зачиненням ляди. Це можливо? Це можливо? — думав він.

— Позбудусь вас! Вижену на вулицю до останньої — геть! — несподівано заявив шепотом, бо голос не проходив йому крізь пересохле горло. Безмежний жаль душив його, витискаючи з очей сльози.

— Невдячні худобинки — шепотів, притулившись до стіни, і так, напівсидячи, напівлежачи, провалився у сон.

Вранці прокинувся розбитий, з відчуттям поразки, нещастя. Відчайдушно шукав мутними очима, усією пам’яттю, що такого він вчора втратив, раптом отямився, виліз із ліжка, і, поставивши лампу на крісло, почав методично досліджувати підлогу.

Сумніву не було — вона несла явні сліди надкушувань, ніби її поливали дрібними, розбризканими крапельками незримої кислоти. Схожі сліди, хоча в менших кількостях, він побачив на столі. Особливо постраждали купи старих газет і тижневиків — майже всі верхні сторони були діряві, як решето. Такі емалі всередині каструлі була вкрита дрібними ерозіями. Довго, приголомшений, дивився на кімнату, тоді взявся за збирання кульок. Носив їх відром до ванни, але коли вона наповнилася вище країв, у кімнаті їх було наче так само, як до того. Вони котилися під стінами, він відчував їхнє тривожне тепло, коли вони притулялися до ніг. Вони були скрізь — матові копиці на полицях, на столі, у банках, по кутах — цілі стоси.

Я бродив нерозумно, тремтячи, день пройшов його на вивіз сміття з одного місця на інше, наприкінці частково заповнена ним старий порожній шафу і вдихнув. Вночі канонада була різкіша, ніж зазвичай, дерев’яна коробка комоду став великим відзвучником, який видавав глухі, надривні звуки, ніби невидимі в’язні зсередини лупили дзвонами в його стінки. Наступного дня кульки почали пересипатися через охоронну сітку біля дверей. Він переніс матрац, ковдру і подушку на бюрко і там зробив собі постіль. Він сидів на столі з підігнутими ногами. Зраду треба було принести лещата — проносилося в його голові — що тепер? Викинути їх вночі до річки?

Вирішив, що так буде найкраще, однак боявся вимовити цю погрозу вголос. Ніхто інший не матиме їх, а він залишить собі кілька штук — і більш нічого. Попри все, він був прив’язаний до них — проте, тепер до прив’язаності почав приєднуватися страх. Він топитиме їх, як... котят!

Подумав про тачку. По-інакшому він би не встиг з винесенням — але він тільки спробував підняти її, зариту під стіною в старому викопі, і пошкутильгав додому. Був слабкий, дуже слабкий. Мусив це відкласти. Вирішив їсти більше.

Ніч була жахлива. Втомлений, заснув попри все. Перший металевий звук розбудив його, він сів у темряві, а вся кімната блискала перед ним короткими в’юнами, з чорноти на частку секунди вистрибували освітлені фрагменти стін, вкритих пилом полиць, потертого килимка перед ліжком, блиски майоріли в склі тремткого посуду, раптом щось просвітлило матову пошивку ковдри, якою він накривався — отже там причаїлась якась хитро прихована звірюка! Він витрусив її з відразою.

Ці шалені пологи справляв враження освітленого блискавицями пейзажу, от тільки, замість грому, після мініатюрних блисках наступали удари дзвону, на які відлунювали шиби. Він заснув, сидячи спертий на стіну. З самого ранку прокинувся знову, зі слабим криком, хвиля блакитних бризок освічувала кімнату, заливала його, помножені в’юни наближалися майже до поверхні бюрка, яке нараз сильно струснулося, відсунуте від стіни — ділячись, невидима кулька відіпхнула його; цей рух — відчув його невблаганну силу — облив його крижаним потом, він дивився на кімнату витріщеними очима, бурмочучи щось — і знову заснув, від утоми.

На наступний день прокинувся дуже слабкий — такий, що ледве зліз вниз, щоб випити залишки холодного гіркого чаю. Затремтів, коли до половини тіла запав у м’яке, невидиме нагромадження — їх було так багато, що він ледве міг рухатися, з превеликим зусиллям добрався столу, кімната була наповнена душним, нагрітим повітрям, мов у ній горіла невидима піч. Йому зробилося дивно — він осів на землю, не впав — вони притримували його еластичною, пружною масою, цей доторк сповнив його невимовною тривогою, настільки він був лагідний, м’який, йому прийшла в голову страшна думка, що може він проковтнув якусь з вівсянкою, якусь з тих менших, і цієї ночі, в нутрощах...

Він хотів втекти. Вийти. Вийти! Він не міг відчинити двері. Вони прочинились на кілька сантиметрів, тоді еластична маса, що раніше піддавалась, затримала їх, і не пускали далі. Він боявся боротися з дверима, відчував наступаюче запаморочення. — Доведеться розбити вікно, — подумав він, — але скільки порахує скляр?

Тремтячи, він проклав шлях до столу, піднявся на нього, отупіло дивлячись на кімнату — кульки сірим, крапчастим серпанком, заледве помітною, мовчазною хмарою оточували його з усіх боків. Він був голодний, але вже не мав відваги злізти, кілька разів, непереконливо, закликав із заплющеними очима: — Поможіть! Поможіть!

Він заснув перед сутінками. У наступаючій темряві кімната ожила спалахами і гуркотом, дедалі потужнішим. Маса, освітлена спалахами із середини, росла, пінилася, підіймалася поволі, тремтіла, делікатно тряслась, а з полиць, між книгами, розсуваючи їх, вистрибували й летіли дугами в блакитними іскрами гарячі, тремтячі кульки, одна скотилася згори йому на груди, інша торкнулася щоки, наступна прилинула до губ, чимраз більше покривало матрац навколо його напівлисого черепа, блимали йому в напіврозплющені очі, але він вже не прокидався...

Наступної ночі, приблизно о третій годині, дорогою до містечка проїжджала вантажівка. Вона везла молоко у столітрових бідонах . Водій, втомлений цілонічною поїздкою, погойдувався над кермом. Це була найгірша пора — коли сонливість просто неможливо було контролювати. Раптом він протяжний стугін, що надходив здалеку. Інстинктивно сповільнився, побачив за деревами паркан, а в глибині — темний, зарослий город і хатинку, в чиїх вікнах блискало.

Пожежа! — подумав, з’їхав на край дороги, різко загальмував і побіг до хвіртки, щоб розбудити мешканців.

Він був на половині зарослої травою стежини, коли побачив, що з вікон дому, з-поміж решток видушених шибок ллється не полум’я, а спінена, безперестанно дзвінка і блискаюча хвиля, яка кипіла щоразу ширше і дальше під стінами; на руках, на обличчі відчув, м’які, невидимі дотики, ніби крила тисячі нетель, він подумав, що спить, трава і кущі навколо зароїлися блакитними вогниками, ліве віконце горища засяяло, як широко розплющене, величезне котяче око, вхідні двері затріщали, з гулом тріснули — і він кинувся тікати, в його очах все ще була гора миготливої ікри, яка з протяжливим гулом розривала будинок.