pustomytnyk: (Default)
http://ivanov-petrov.livejournal.com/1818777.html?thread=93167257#t93167257
„Я, когда был в Стамбуле, был, даже два раза, в мечети Сулеймание. Невероятное впечатление! Это запечатлённая в камне алгебра монотеизма. Причём монотеизма как бы абсолютного, в котором Боговоплощения не было и оно невозможно никогда и никак. Я два раза туда приходил, и оба раза сидел внутри, не в силах подняться. Никогда и нигде я такого не видел. Невозможно было представить, чтобы человек мог так охватить и воплотить настолько сложную и превосходящую человека идею.
Конечно, это очень поздняя мечеть, но ведь и от мысли до воплощения в камне путь не близкий.
Значит, всё-таки крестовые походы всё это прекратили, да? Вот оно что...“
pustomytnyk: (Default)
вичитаю і викладу на Гуртомі. Це книжечка про дітей, про дорослих, і про осінній Київ.
і сотні таких, як вони, і всі різні — щирі й лукаві, добрі й злостиві, і ти про кожного думаєш: як же тобі, голубчику, вкласти в голову розум, а в душу серце?


Женя розтулила губи й заусміхалася. На щоках у неї зарожевіли дві симпатичні кругленькі ямки.
— Що ви там, голубонько, смішного побачили? — раптом почула у себе за спиною хриплуватий директорів голос.
Повернулась, вмить наїжачилась, різко опустила стрижену чорняву голову. В цій наїжаченій позі й застигла перед столом: упертий хлопчак, та й годі. Худий, з сердито відстовбурченими вухами, з тонкою напруженою шиєю, де росте дитячий шовковистий пух.
Директор поворушив сухими губами, тяжко передихнув і замовк. Женя й не здогадувалась, що зараз він печально думає: «Ну от. Розгадай. Стала, замкнулась, сховалась у собі й спробуй уявити, що за людина перед тобою, що за таємничий світ. Спробуй хоч грубо уявити її внутрішнє життя».

Коли дівчина виходила у двір, Мотя аж стрепенався від радості, підлітав до неї і без кінця лопотів-лопотів — швидко й кумедно. Так серйозно й заклопотано розказував їй про котів, про поламану машину, про поганих дівчисьок — про все на світі. І який він був щасливий, коли Женя дарувала йому мідні гудзики, скельця, блискучі обгортки з-під цукерок!
А ще Женя дружила з професором Гай-Бичковським із третього поверху, дружила з кондукторами трамвая, з одноруким інвалідом, що продає на базарі гарбузове насіння, з дідом поштарем, який узимку носить пошту без рукавиць і каже, що йому зовсім не холодно


палиця знов полетіла вгору, і всім на голови посипався град каштанів — вони падали в зелених кожушках, і ті колючі кожушки розліталися по тротуару, як малі їжаки, а з них вулущувалися такі свіжі, такі принадні каштани, що не можна було не зупинитися і не взяти хоча б одного. Женя вибрала собі найбільшого. Він був холодний, вкритий білим туманцем. Женя витерла його долонею і мимохіть замилувалася: «Диво! І як він вродився такий!» А каштан був справді красень: тугий, темно-коричневий, поверхня гладенька і на ній — візерунок, виписаний тонкими лініями. Наче виточили його з міцного заморського дерева.

— Галю, чорти! Чорти в хаті! — несамовито заторсав жінку Цибулько.

Сонний, довірливий метелик.

Якщо дід Андрон зрідка і вдавався до казок, то переробляв їх на свій, героїчно-шпигунський лад. У його вустах казка про Івасика-Телесика звучала приблизно так:
— І от випливає Івасик-Телесик на човні, щоб, значить, рибки половити, да-а-а... А діло було на Сеймі, якраз на границі, в тридцять дев’ятому году. Тільки закинув вудку, коли чує: плюх-плюх, плюх-плюх... Хтось по воді чалапає. Придивляється: і-і-х, мати-богородиця, шпійони! диверсанти! з того боку сунуть! Видно тільки голови по течії!
А далі про те, як Івасик-Телесик не здрейфив, веслом їх по черепку, та на капроновий шнур, та на заставу...

хотілося встати і кудись піти, аж за місто, і сказати комусь незнайомому: «Здрастуйте! Як вас звати? Давайте потанцюємо. Ось тут, у лісі!»

ОНОВ: http://toloka.hurtom.com/viewtopic.php?p=16562
pustomytnyk: (Default)
(Broadchurch, оформлено, як віршик))
Як ми зустрілись, Бет було 15.
Вона була...
просто прекрасна.
Така сонячна завжди.
А тепер, це життя зі мною,
воно знищило її, чи не так?
Тої дівчини вже нема.
І я постійно думаю, яким було б
її життя, якби вона ніколи не зустріла мене.

(Broadchurch)
- Ні, поки я не розберуся тут.
- Тобі так подобається місцина?
- Ні, ненавиджу її. Ненавиджу повітря, ненавиджу пісок. Ненавиджу дурних людей, і як вони працюють. Ненавиджу їхні довбані усмішки на довбаних обличчях. Ненавиджу це безкінечне небо.
- То навіщо взагалі тут стирчати?
- Це спокута.

(Banshee)
Мене не хвилює, що вони за гангстери. Вони, блядь, вибрали не те містечко.

(Карін Боє)
Учись мовчати
Кожна ніч на Землі — біль.
Серце, учись мовчати.
Твердії душі — міцні щити
віддзеркалюють світло далеких зірок.

Твій плач лише ослаблює.
Серце, учись мовчати.
Тільки тиша зцілює, тиша гартує,
незайманою чистотою і безвинною істиною.

Ти прагнеш болючого пристрасного життя!
 Серце, учись мовчати.
 Рани й гарячка нікого не зроблять сильнішим.
 Сяй, як сталь небесної твердині.


У русі (пер. Юлія-Ванда Мусаковська)
Не той найкращий день, де ситі ми,
а той, де спрага нас веде щомить.

В мандрівці нашій є мета і зміст,
тому страждання тільки живлять міць.

Мета найкраща – відпочинку ніч,
де спішно хліб ламаєш при вогні.

Там, де лиш раз ми стали на нічліг,
спокійні сни – й лунає спів у них.

Світання кличе нас із забуття!
Пригода наша довга – як життя.


pustomytnyk: (Default)
„я целый день думал, насколько увеличили энтропию Вселенной треки, залитые под фальшивыми именами.“
pustomytnyk: (Default)
(пісня на слова з «Фауста»)
Сильніший,
Як земнородні всі,
Пишніший світ побудуй,
Побудуй його в серці своїм!
І прямуй шляхом новим
З духом ясним,
І чарівніший спів наш почуй!

(думки Мамі після розмови з Мадокою)
Як же... Тіло неначе пір’їна. Ніколи не було так легко на душі. Тепер я нічого не боюсь. Я вже не самотня!

(Танґо смерті)
— І шо я вам нині вповім, миряне! — почав одної неділі промовляти отець Мирослав. — Я вам вповім, жи Бог — то є найвища премудрість. Він все обдумав до найдрібніших деталей, даючи життя і мухам, і комарам, і метеликам–одноденкам, і слимакам, і людям. А ми, невдячні, часами нарікаємо, що життя коротке, а декому хотілося б жити вічно. Але уявімо собі, що наші мрії збулися — люди стали жити вічно. У кожного б тоді нули не тільки діди і баби, але й прадіди і прабаби, ба навіть прапрадіди і прапрабаби, і прапрапрадіди і прапрапрабаби. І уявіть собі, що певна дівчина вирішила ся віддати за порядного хлопця. А для того мусила б запитати дозволу у своєї мами, а її мама — у своєї мами, а та — у своєї і так аж до самої прапрапрапра… матері. А що жили б усі вони в різних селах і містах, то цей процес затягнувся б на роки і роки. Але даймо на те, жи тота найстаріша прапрапраматір, яка від старості зісохлася на скіпку і скидалася на карачкувату галузку, яку навіть тримали на підвіконні поміж вазонів, аби не забути підлити, ота найстаріша погодилася з вибором її прапраправнучки. І блага вість покотилася назад, звідки прийшла, і знову роки за роками минали, а відданиця тим часом уже добряче підтопталася, а парубок в нервах знайшов собі якусь іншу панну. Чи то не біда?

Хоч дідусь і мав добру пенсію за свої військові заслуги, але душа його рвалася до чогось більшого, і коли директор заповідника на Високому Замку, який теж був ветераном, запропонував дідусеві працювати відлунням, він радо погодився. Уся дідусева робота полягала в тім, аби, сидячи в печері, уважно слухати усі вигуки туристів та повторювати кінцівки, туристам така забава дуже подобалася, і вони деколи галайкали там по півдня, вигадуючи чимраз штудерніші словечка, кінцівки яких вганяли панночок і пань у бурячкову барву. «Кому не спиться в ніч лихую!» — гукали туристи, а дідусь відразу підхоплював своїм замогильним голосом три останні букви і з натхненням катуляв ними, поволі затихаючи. Батяри вигадували ще дотепніші фрази на зразок «Із вікон мухи попи здували», а дідусь, проникливо вловивши тонкий підтекст, уже не якісь там букви, а обидва останні слова чіпляв на язик і тягнув їх у глиб печери, наче яку полонянку. Та з віком він, підупавши, став недочувати і вже не міг повторити капка в капку туристичні вигуки, а тому почав імпровізувати, виходило навіть ще цікавіше, але мало скидалося на правду. Туристи, запідозривши шахрайство, стали пориватися до печери, і врятувало дідуся тільки те, що жоден з них далі як на три метри заглибитися не міг, бо, послизнувшись на дідусевих гівенцях, хляпав посеред печери в ту калюку з таким розпачливим криком, що решту туристів здувало вітром. Дідуся звільнили. Тепер ми мали в хаті своє відлуння, бо дідусь повторював за нами кінцівку кожного речення, чим вганяв матусю в нерви.
— Ідіть принесіть води, — прохала вона дідуся.
— …води, — повторював дідусь і не рухався з місця.
— Шо ви мені повторюєте?
— …торюєте, — плямкав дідусь і не рухався з місця.
— Та шо то, курча ляга македонська, — вибухала матінка, — шо ви з себе глупка робите?
— …робите, — кивав дідусь і не рухався з місця.
— Як не принесете води, то дістанете фігу з маком, а не зупу з кльоцками!
— …льоцками, — погоджувався дідусь і не рухався з місця.
— Всьо! — гукала матінка. — Моє терпіння луснуло, йду сама по воду!
— …воду, — радів дідусь і щойно тоді хапав відра і вилітав, як з катапульки.

різні

Mar. 12th, 2013 06:45 pm
pustomytnyk: (Default)
Блядь, человек живет свою жизнь по привычке

Смерть — це завжди безглуздо.

Нахуй ты вообще нужен, кретин?

– Пить будешь? – спросил Валерка, скусив пластмассовую пробку и выплюнув ее в пыль.
– Не могу, – ответил Иван. – Ты же знаешь. Почки у меня.
– У меня тоже не листья, – ответил Валерка, – а я пью. Ты на всю жизнь, что ли, дураком стал?

– Все равно, – сказал Иван, – не в этом дело. Я, представляешь, детства не помню. То есть помню, конечно, – могу в анкете написать, где родился, кто родители, какую школу кончил, но это все как-то не по-настоящему, что ли… Понимаешь, для себя ничего вспомнить не могу – для души. Закрываю глаза – и чернота одна, или груша желтая, если лампочка отпечатается…
pustomytnyk: (Default)
«Найважливіше — це суть. Саме тому я помістив дуже давнє фото, зняте 30 жовтня 1960 року. Воно точніше відповідає моєму «я», що відтоді майже не змінилося. Чого не скажеш про зовнішній вигляд…»

різні

Mar. 3rd, 2013 07:43 pm
pustomytnyk: (Default)
Вера означает именно глубокое, сильное, блаженное беспокойство, которое подвигает верующего к тому, чтобы он не мог успокоиться в этом мире, так что тот, кто совершенно успокоился, тот перестал быть и верующим;

Оракул не дает инструкций, что делать, и не предсказывает будущего. Оракул направляет внимание на те скрытые силы и мотивы, которые формируют будущее своим неощутимым присутствием внутри каждого момента настоящего.

— Всегда поражался, — тихо сказал Шестипалому Затворник, — как здесь все мудро устроено. Те, кто стоит близко к кормушке-поилке, счастливы в основном потому, что все время помнят о желающих попасть на их место. А те, кто всю жизнь ждет, когда между стоящими впереди появится щелочка, счастливы потому, что им есть на что надеяться в жизни. Это ведь и есть гармония и единство.

— Нет. Не уверен. Наоборот, я подозреваю, что это бесполезное занятие.
— А зачем тогда оно нужно? Если ты сам знаешь, что это бесполезно?
— Как тебе сказать. Потому что, кроме этого, я знаю еще много других вещей, и одна из них вот какая — если ты оказался в темноте и видишь хотя бы самый слабый луч света, ты должен идти к нему, вместо того чтобы рассуждать, имеет смысл это делать или нет. Может, это действительно не имеет смысла. Но просто сидеть в темноте не имеет смысла в любом случае. Понимаешь, в чем разница?

— Но ведь многие делают то, что делают, совсем не из-за любви.
— Брось. Они ничего не делают.

– Да? Ты очень сообразителен. Должен тебе сказать, что мы не так уж отличаемся друг от друга. Экран светит мне прямо в лицо. Я рассматриваю то, что внутри моих глаз.
– Летающие пылинки?
– А ты, оказывается, знаешь о их существовании, хотя у тебя нет глаз? Да, я смотрю на пылинки. Они иногда кажутся очень забавными. Я сегодня нашел одну, она не двигается, то есть двигается только вместе с глазным яблоком. Она радужная и похожа на инфузорию в капле воды под микроскопом.

Полушутя и всегда с улыбкой мы говорим о беспокойстве ребёнка, когда ему приходится учиться ходить одному, не держась за материнскую юбку; и однако в языке нет, вероятно, более сильного или более трогающего или более верного выражения для глубочайшей печали и страдания, чем это: идти одному, идти в полном одиночестве.

з вікі

Mar. 2nd, 2013 10:10 am
pustomytnyk: (Default)
Та ближче до теми: про правила передавання іншомовної власної назви. Ніна Іванівна вчила так: ми не передаємо фонетику англійської/якоїсь там іще мови — категорично ні! Ми адаптуємо чужорідне до звучання до правил нашої фонетики. На неї посилаюся: невластиво для української фонетики буде написати "Різ". Р — завжди тверда. Навіть у слові "буря" і подібних. "Пом'якшений" — такого виду звуку немає (це Блик напридумувала словоблудія у совковий час). Серед сонорних тільки [ л́ ] м'який поряд із твердим [ л ]. "Кайл Ліз" — так можна було б написати. А український звук [і] дуже сильний, він узагалі не має аналогу в англійській, він до італійського ближче (ось слово "rizotto" варто передавати як "різотто", не дивлячись на ненаголошену позицію — у італійській голосні теж ніколи не втрачають звучності). Він не буває у слабкій позиції (як російський, приміром): він завжди повнозвучний. І навпаки: довгий англійський звук [i:] я мав би передати російським звуком "и" (тобто "усередненим" між українськими [і] й [и]), проте у нас такого звуку НЕ ІСНУЄ. Тому я добре подумав перед тим, як написав. Ви хочете, щоб ішов напівскладотворчий сонорний + "і"? І що це буде? Латина?

Має бути "Риз". "Різ" — не українською. Інша річ — якби не сонорна була — то тоді треба "і" писати, бо в українській мові неприпустиме оглушення звуків у наголошеному складі. Ну, якщо вчили — то знаєте.

Якщо Ви філолог із науковим ступенем, то знаєте іще й таке: сучасна українська літературна мова є нестандартизована, тобто — чітких правил немає. А правопис — це рекомендація, а не догма. Будь-який к.філ.н. може запропонувати свої правила (у науковій роботі). Тому обережніше із такими категоричними порадами. Нема ніякої догми. Є наукові праці авторитетів із рекомендованими парадигмами. І все. Я роблю все, щоб навіть у випадкових моментах не було схоже на російське.
pustomytnyk: (Default)
...звезд, далекие и недостижимые. Я представил себе бытие огромного раскаленного шара, висящего, не опираясь ни на что, в ледяной пустоте, во многих миллиардах километров от соседних звезд, крохотных сверкающих точек, про которые известно только то, что они существуют, да и то не наверняка, потому что звезда может погибнуть, но ее свет еще долго будет нестись во все стороны, и, значит, на самом деле про звезды не известно ничего, кроме того, что их жизнь страшна и бессмысленна, раз все их перемещения в пространстве навечно предопределены и подчиняются механическим законам, не оставляющим никакой надежды на нечаянную встречу. Но ведь и мы, люди, думал я, вроде бы встречаемся, хохочем, хлопаем друг друга по плечам и расходимся, но в некоем особом измерении, куда иногда испуганно заглядывает наше сознание, мы так же неподвижно висим в пустоте, где нет верха и низа, вчера и завтра, нет надежды приблизиться друг к другу или хоть как-то проявить свою волю и изменить судьбу; мы судим о происходящем с другими по долетающему до нас обманчивому мерцанию и идем всю жизнь навстречу тому, что считаем светом, хотя его источника может уже давно не существовать.
pustomytnyk: (Default)
Жириновський про інтим: У нас були тільки під’їзди, горища й бані!
pustomytnyk: (Default)
  Вафф поднял стопочку ридуланской бумаги со своих колен и опять зачитал вслух:
  — "Силы, которые мы не способны понять, проникают всюду в наше мироздание. Мы видим тени этих сил, когда они проецируются на экран доступных нам восприятии, но при этом мы никак их не понимаем".
  — Атридес, написавший это, знает о Шариате, — пробормотал Мирлат.
  Вафф продолжил как будто никто его и не перебивал:
  — "Понимание требует слов. Есть нечто, что не может быть ограничено до слов. Есть нечто, что может быть испытываемо только бессловесно".
  Вафф опустил документ на колени, обращаясь с ним, словно со святой реликвией. Так тихо, что его слушателям пришлось наклониться к нему, и даже поднести сложенные ковшиком ладони к ушам, Вафф проговорил:
  — Это — утверждение волшебности нашего мироздания. Того, что все выводимые сознанием аксиомы мимолетны и подвержены волшебным переменам. Наука нас привела к этому толкованию, словно бы поместив нас в колею, из которой нам нельзя выпасть.
  Он дал слушателям секунду, чтобы они как следует переварили услышанное, затем продолжил:
  — Ни один ракианский Жрец Разделенного Бога, никакой другой шарлатан повинды не способен это принять. Только мы это знаем, потому что наш Бог — это волшебный Бог, языком которого мы говорим.

  — Каково кредо суфи-дзенсуни?
  Им нельзя было произносить этого вслух, но все они это припомнили:
  — "Когда достигаешь ситори, не нужно уже никакого понимания, ситори существует без слов, даже без названия".
  Они одновременно подняли глаза и обменялись понимающими взглядами. Мирлат взял на себя процитировать мольбу Тлейлакса:
  — Я могу сказать "Бог", но это не есть мой Бог. Это только шум, не могущественней любого другого шума.

Они, повернув головы, поглядели друг на друга, одновременным движением поднялись на колени. Затем стали хлопать в ладоши: освященный временем ритуал, попытка отвлечь танцора. Их ладони ритмически хлопали, они напевно скандировали древние слова:
  Наши отцы ели манны в пустыне.
  В жгучих песках приходящего вихря!
  Внимание жрецов отрешилось от всего, кроме этой девочки. Они видели худышку, с жилистыми мускулами, стойкими руками и ногами. Роба и стилсьют заношены и залатаны, как у самых бедных. Скулы высоки и отбрасывают тень на оливковую кожу. Карие глаза, отметили они, рыжеватые солнечные стрелки в волосах. В ее лице — поджарость экономящих воду — узкие нос и подбородок, широкий лоб, широкий тонкий рот, длинная шея. Она так похожа на портреты Свободных в святая святых Дар-эс-Балата. Разумеется! Дитя Шаи-Хулуда именно так и должно выглядеть.
  И танцевала она хорошо. Даже слабейшего повтора ритма нельзя было углядеть в ее танце. Ритм был, но он был восхитительно растянут — по меньшей мере, сотня движений перед каждым повтором. Она держала его, а солнце поднималось все выше и выше. Был уже почти полдень, когда она, изможденная, рухнула на песок.
  Жрецы встали и поглядели в пустыню, куда ушел Шаи-Хулуд. Притаптывание ее танца не призвало ЕГО назад. Они прощены.
pustomytnyk: (Default)
"Можливо, когось дратуватиме невизначеність, приблизність або, якщо хочете, то і "ненауковість" побудови такої семантичної розгортки слова чи якоїсь її складової. Що ж, певну рацію вони матимуть. Але зауважте — рацію. Власне ця рація і не дає нам можливости вступити у герменевтичний круг мови. Не дає нам відштовхнутися від себе і ввійти у сфери власне з раціональністю порубіжні. Вона ж не дає права на плюралізм, необов’язковість чи неповноту. А може, і свободу. Зрештою, усе це випливає з певного розуміння самої науки. Ми ж працюємо з дуже багатозначним матеріалом. Будь-яке зведення його до якоїсь одно- чи кількохзначности, без сумніву, веде до збіднення, до втрат, якщо не до відмирання самого слова. Однозначність тут недопустима. Найповніше і найкраще розкриває всю повню слова, напевно, поезія. Та нам залишається лише семантична розгортка, яка, зрештою, теж дещо від поезії, як її бідна родичка, має.

...
А отже, розгортка змісту укр. біля набуде такого вигляду: милостиве, довжене мені тривання істинного, якого я вартий, тобто бачу, оберігаю і ціную, як мені необхідне, вартісне, і якому слугуючи, будучи йому вірним, вірю, довіряюсь, убезпечуючи у цьому оберіганні самого себе."
pustomytnyk: (Default)
Міс Ненсі з Little Inferno:

There was so much more I wanted to do!
Where did aaalllll the time go??
Ohhh! It's easy to forget!
I remember when I wanted to be an astronaut!
And explore the cosmos!
And compose a symphony!
And dive to the bottom of the ocean!
And discover lost cities!
And build new cities!
And become a model!
pustomytnyk: (Default)
Лучший способ бороться с речами ненавистников - это лучшие речи и лучшая образованность. Единственная возможность определить восприимчивость к какому-либо мнению - это свободное его выражение. Я неоднократно спорил с людьми из Германии, говоря, что запрет свастики или санкции к людям, утверждающим, что холокоста никогда не было, никак не помогают помешать нео-нацистам. Таким образом они только уходят глубже в подполье, и Вы их не отличите, пока они не убьют ни в чем не повинного турецкого иммигранта. Если бы Дэвид Дьюк (лидер одного из отделений Ку-клукс-клана в 1970ых, правый националист и отрицатель Холокоста) не имел возможности издавать свою расистскую литературу, то его бы выбрали губернатором Луизианы. Он был очень хитрым скользким животным, и все приговаривал: "О, Вам нечего меня бояться, я не такой, как обо мне рассказывают, мне просто не по душе махинации с пособиями". Он полностью отрицал, что является расистом и антисемитом до момента, пока его оппонент не вышел и не сказал: "Смотри, что ты написал в своей книге." Тут-то Дюк был наконец заслуженно разбит и изгнан. А остановили его именно из-за его права выражать свое мнение публично.
pustomytnyk: (Default)
"Він споживач. Принципово нездатен натиснути кнопку «редагувати». Для них і пишемо."
pustomytnyk: (Default)
Любовь ведет к несчастью. Любовь — это очень древняя сила, в свое время служившая своим целям, но для сохранения человечества она больше не нужна. Запомни ошибку этой женщины — боль.

Главная часть дисциплинирующей выучки — это ее сокрытая часть, предназначенная не освобождать, но ограничивать. Не спрашивай "Зачем?". Будь осторожен с "Как?". "Зачем?" ведет к неумолимому парадоксу. С "Как?" ты попадаешь в ловушку причинно-следственного мироздания. И то, и другое отрицает бесконечное.
Page generated Sep. 23rd, 2017 10:04 pm
Powered by Dreamwidth Studios