pustomytnyk: (Default)
...„вчора мені подумалось, що життя схоже на той відтинок часу, між оголошенням конференції і нею самою - постійно здається, що часу ще вдосталь, але є така чудова штука, як дедлайн - і якщо конференцію організовуєш не ти, бажано до того дедлайну мати готову статтю і підготовану доповідь. так і в житті - до певного віку варто пройти певні віхи і зреалізувати себе хоч у чомусь, бо потім буде пізно (якщо, звіно, бог не твій близький родич, або ти не тримаєш його міцно за його хіпстерську борідку). хто не встиг - той запіздивсь і доведеться шукати винних. винною неодмінно виявиться держава, яко найстрашніший із всіх левіафанів, батьки і їхнє жлобство, котрийсь з партнерів чи й всі, начальник etc. жити нам всім судилось не по п'ятсот років і незабаром ми почнемо у тому переконуватись, коли частішатимуть некрологи на стінах наших знайомих, котрі несподівано з'являтимуться, замість малозмістовних постів. зайдеш отак зранку до когось на сторіночку, а там не перепости з 'тьомного уголка', а рестінпіси від його друзів. але то буде не так скоро. поки всі не напостять весільні фото, фото з дітьми та фото на фоні авто чи екзотичних пейзажів готельних басейнів туреччини і болгарії - все буде більш-менш в стилі п'ятиста. але ви так дуже з тим не тягніть - якщо давно комусь не писали чи не дзвонили, а дуже хочеться, то напишіть і подзвоніть вже, бо хто-зна... і я напишу за компанію, разом воно якось не так страшно.

може, вже запізно, але ти все ж посади дерева з апельсинами. хто його знає, як воно буде, а апельсини я люблю.“
pustomytnyk: (Default)
фух, ото вже Торська таку простиню встругала, що гріх не поділитися.

„Все буде добре.

душа - не жопа. высраться не может© а чо? ні, вона, звісно не жопа, вона - клоака. а в клоаки ще більше додаткових функцій. і все вона 'может', бо інакше, навіщо б я оце тут так частенько писала? якщо не пам'ятаєте з шкільного курсу біології, шо воно таке - ота клоака, то погугліть собі і все буде добре, а я тим часом продовжу.

за роки свого життя чітко затямила різницю, між атрибутикою і хорошими стосунками. дивлюсь на вас і бачу часом, що у вас все навпаки. 'главное, чтоб цветы дарил и замуж звал'. а воно не так зовсім. цветы - это конечно же приятно, но все же...не в этом вся суть.
повіз мене якось один до лікаря. в той же самий день я йому наперекір щось сказала - не більше і не менше, як те, що не зовсім добре себе почуваю і піду додому. а то ми, якраз сиділи і обідали, після прийому у лікаря, а він шось мене попросив, шоб я ше трішки побула. ну, я взяла і побула. прийшов наш кєнт, парубки випили собі по графину водки за перші 15 хвилин і замовили по наступному, а я вирішила, шо ой, як засиділась, але ледь встигла відірвати свій тухес від стільця, як почула у свою адресу, що я єстем невдячна і не варта була такої турботи та затраченого часу, який він би міг провести за кориснішими справами на роботі або з кєнтами. ну, себто - за злісним панкуванням. на що я собі лише подумала, 'молодлець, баба, бачили очі, шо брали' і пішла. але, як я вже колись казала - мудак - то особистість складна та багатогранна, тому ви тільки не подумайте, що він був здатен лише на такі вчинки. чималко було й хорошого. але та - з таким бабами як я - отак собі робити не можна, бо хоч то й не найстрашніше, шо може статись, між двома, але після цього надіятись на продовження зі мною - то марна справа. але цей і квіти дарував, і заміж весь час кликав, і на колінця припадав, потім розвівся, навіть, і далі кликав. а це не аби-що, бо ж зручніше заміж кликати, коли ти вже жонатий.
інший того не робив, але як взнав, що хворію, то домовився з паном дохтєром, завіз мене в лікарню, ліки купив і нянькався зі мною, хоч мав куди важливішу і висооплачуванішу роботу і справді хорошу жінку.
- я тебе завтра провідаю.
а я шось вся така страшна, зачухана і стрьомно мені від того. я ж уже й не пам'ятаю, коли моя голова воду бачила.
- та я шось не впевнена, як себе почувати буду...
- а якщо чесно?
- не хочу, щоб ти мене такою бачив.
- дурниці! якою 'такою'? та я тебе всякою бачив, я і так знаю, що ти какаєш не веселкою. все з тобою ясно, завтра їдем до лікаря, так шо чекай мене.
угумс, не веселкою... а він мені шось перед тим сказав, шо в мене волосся сиве - підійшла до дзеркала, ой ти ж фу, невже це я? страшна така, очі червоні. дивлюсь - ти ба! дійсно сиве. але не так як то у вас - три сиві волосини знайдете і все вже - горе велике, волосся посивіло. і навіть не тридцять три і не триста тридцять три, а так добряче сиве. от добре, що я часто фарбуюсь - сама не знала, що я вже той, що сивію. а, буду 'сучкою крашеною'. а ще ж і заміж вийти не встигла, а вже посивіла. хто ж мене теперкай візьме? але чого я парюсь - з вас і так ніхто не візьме, після того, як почитає бодай щось із того, що я тут пишу. але нічо, все буде добре.

лежу і думаю - хоч би при свідомості залишатись, бо вирублюсь оце зараз, а поки оця молоденька медсестричка порухає своїми здобними булочками, то мені вже п'ятдесята по рахунку повітряна бульбашка з крапельниці доходитиме до правого передсердя. коли весь препарат із банки поповнив хімічний склад мого організму я перекрила потік рідини і закрила очка та поринула в млосні роздуми про сенс життя і як би то мені на базар за продуктами попасти, бо баба є баба - всю дорогу їй дурне в голові. прийшла медсестра, і зразу руки в боки, губку закусила. я одне око привідкрила і милуюсь нею - було щось в ній загадкове і симпатичне. трохи простакувата, моцна і зовсім не худенька кубітка із рудими кучерями, що прагнули свободи і геть не хотіли були похованими під голубенькою кумедною шапочкою, такою, знаєте - які медперсонал і працівники молокозаводів носять на головах. о, про молокозаводи - кров з молоком, а не баба: здорова, енергійна і файно збита. спочатку мені шось здалось, шо вона вагітна, але потім придивилась і зрозуміла, шо ні - то одна з ознак здоров'я. ви могли б подумати, що я її так описую, бо заздрю, але повірте - ні. вона мені чимось сподобалась, а словами такими я її описую, бо прагну якнайточніше передати образ цієї чарівної та безпосередньої дівчини. їй навіть її важкенні в п'ять шарів смоляні нафарбовані вії пасували. такий собі милий і симпатичний Вій. от є в ній щось пристрасно-сексуальне і надійне водночас. а ще, мабуть, вона дуже відважна, раз роботу таку собі обрала, бо я б йокнулась з такими придурками справу мати. далі стоїть, губи кусає. і чого вона так стоїть? а - то ж вона думає, що на суді має казати, бо то ж уся крапельниця стекла, а я бліда як дохлий наркоман і не подаю ознак життя. вирішила заспокоїти горопашну, бо жодного обурення чи негативу чомусь не відчула.
- та я перекрила, все добре. - і зробила вигляд, що сміюсь, але певно то тільки мені так здалось, що зробила, раз цього ніхто крім мене не помітив.

я тут ще поки відлежувалась по лазаретах от що мусолила в свої голові: майстра з маргаритами. булгаковщиною, одним словом займалась. от часто чую від панянок, що вони, мовляв не знайомляться на вулицях, бо їм здається, що це легковажно і непристійно, ой - відстійно. тьфу ти! непристойно, о! яка різниця де знайомитись? 'главное, чтобы человек попался хороший'. от ця парочка, до вашого відома, що є ледь не еталоном високопарної любови - познайомились не аби-де, а саме на вулиці. більше того - то ще й Маргарита Майстра спікаперила, а не він її. отак от, а ви все чекаєте принця на коні, коней під принцьом і вітра в полі. але я на цьому не зупинилась і чорт мене дьорнув думати далі, а це було вже геть зайвим, бо додумалась я до наступних дурниць: Маргарита - типова баба, спочатку не знає, чого вона хоче, а потім, коли вже пізно було б для реальних персонажів, бо не до всіх Воланд Азазелло посилає - чітко все усвідомила. ну, краще пізно, ніж ніколи. але то тільки для Маргарит, а для всіх інших цей фокус не пройде, бо королевами балу можуть бути лиш вони, решті - зась. а Майстер - так той взагалі пасивний і не здатен боротись за своє місце під сонцем, а де ж то є добре для мужчини? та мужчина має бути сповнений пристрасті та ентузіязму, землю під ногам рити - тоді буде переможцем, інакше - лузером. така ваша чоловіча доля, соррі. (там просто в попередньому пості був стьоб з 'жіночої долі'). всі все роблять за нього і для нього. чого нас вчить цей роман? ніколи нічого не просити, особливо у сильніших, бо самі все запропонують і дадуть. і так воно і є, але то тільки для баб таке проканує, а для мужиків нє. от я ніколи нічо не прошу, а мені все шось пропонують і намагаються дати - листівочки на вулиці, на черговому сраному сайті зареєструватись, пічєнькі там всякі і ніштячкі. особливо люблю, коли хлопчики пропонують всяке. насправді, мало хто то розуміє, але то вони так просять, тому спочатку пропонують. але такі всякі пропозиції сміливо можна розцінювати як прохання. я так і роблю, тому переважно кажу, що 'ні!', або 'я подумаю'. але то я зовсім не хотіла споганити роман Булкакова, бо хоч фанаткою цього роману і не є, але все ж дуже його люблю і любитиму його і далі, тому й казала, що чорт мене спокусив так задалеко зайти в своїх роздумах. але все буде добре. ну, рано чи пізно, з нами чи без нас.

він мав забрати мене , і я попросила, щоб чекав мене трішки віддалік. 'віддалік' виявилось площею Старий Ринок. там є такий скверик , у якому завжди чогось алкаші сидять та, інколи, матусі з колясками. приходжу, а його нема. шо за діла? на нього це не схоже - він шо сказав, то й зробив, а це шось не те. оглядаюсь, уважно вивчаю публіку у скверику - його нема. телефоную, бачу - стоїть собі серед тих дядьок і посміхається, іде до мене.
- ти там як свій, влився в колектив.
- а я з ними триндів, поки тебе чекав.
а він все таке любить - з бомжами, алкашами поспілкувтись, за п'ять хвилин розмови вони починають його поважати, вважати за свого і намагаються поставити пиво.
- а знаєш, знаєш, як я з ними познайомився? до мене підійшла собака, спаніель. один пішов її забирати і я спитав чи то в нього 'рижа сучка', на що той відповів, шо 'не рижа, а коричнева', а я йому 'головне, шо не крашена' і ми вже розговорились...
- а ти йому сказав, шо до тебе зараз прийде рижа сучка і крашена?

і сміємось, бо все буде добре, я точно знаю.“
pustomytnyk: (Default)
я назву цю низку дописів з вконтакту „Роксана Торська ділиться зі світом“.

„Мы жили долго и счастливо и умерли в один день

‘Ну от і все’ – подумалось… а потім згадала, шо якось один мудрий жид сказав: ‘все проходить, і це пройде’. колись пройде… ну колись же пройде, але нашо мені ‘колись’ – мені вже треба. Шо ж це – все життя чогось чекати, то й самі ми пройдемо – канемо в Лету, як кабалістичні закарлючки на помнятій задниці Мадонни, коли її не стане і трупик поп-діви кремують у якомусь елітному крематорії. Але мені не було діла до помнятої задниці якоїсь там чужої тьотки – у моєму житті настала своя помнята задниця, і в самому що не є прямому розумінні цієї недолугої фрази.
Буває так. А шо робити – від цього ніхто не застрахований.
Не раз буває, що так терпець уривається, що в стані розпачу від, здавалось би безапеляційної гнітючості обставин, готовий або когось придушити – хто попався під гарячу руку – її, кота, випадкового перехожого. А не раз і не два – і себе саму. О, певне, тягар екзистенціалізму близький мені як нікому із вас. Ніхто, навіть, не здогадується наскільки. Вся справа у тому, що до восьми років, приблизно, я страждала суїцидальними нахилами. Це аж ніяк не було пов’язано із нестачею уваги із боку рідних чи нещасливим дитинством. У мене було прекрасне безтурботне дитинство і дбайлива родина. За чим я, інколи, шкодую, то це за своїм дитинством. Але як же зі мною ті рідні намучились, один бог знає, щоправда, не знаю який саме бог – наш бородатий чи індуїстський шестирукий, але котрийсь точно знає. Відколи себе пам’ятаю (а пам’ятаю я себе, хоч і фрагментарно, але із неймовірно раннього віку – перші спогади датуються ще тим періодом, коли я не розмовляла, правда і розмовляти почала дещо пізнувато, порівняно із середньостатистичними дитинчатами мавпочок роду людського) вельми гнітив мене факт самого мого існування. Підкреслю – не життя як такого, а саме буття. ‘я є’ – було основною моєю проблемою. Я просто не хотіла бути. Мене це, як би то сказати – просто ‘напрягало’. Напрягало і все тут. Гнітило мене те, що я вимушена бути. І це відчуття відчуженості, відчаю та занепокоєння виникало у мене раптово, спонтанно і доволі часто – мов припадки у роздратованого епілептика і я не могла себе вже опановувати – просто випадала на якийсь час з реальності, а потім поверталась у цей світ із усвідомленням своєї приреченості та ущербності. ‘фу, це ж я вимушена не просто бути, а бути саме цією нікчемною істотою, що зветься людиною’ і мене аж тіпало від образи на свого ефемерного суддю чи ката, який, певно за якусь провину, зіслав мене сюди – до вас, у цей абсурдний світ. Потім я вирішувала, що батьки мої не такі вже й старі, заведуть собі ще одну дитинку, а я собі тишком-нишком с’їбуся, бо тягнути цю колимагу – років так із 70 чи й 80, може й не так вже багато, але то дурного робота і то для мене трохи занадто. Вичікувала зручного моменту і… після цих трьох крапок я можу вам розповісти про: пігулки, польоти не вві сні - а наяву, вішання, висіння, асфіксію (у мене було два улюблені способи покінчити із життям – то була отрута і удушення) і ще багато чого комічного. Як ви вже встигли здогадатись – жодна із цих спроб не увінчалась успіхом. Мене щоразу рятував містер Випадок. Найстрашніші із пілюль у аптечці для чотирьохрічної дитини виявились ті, що були чорного кольору, а так як читати я тоді ще не вміла, то напис ‘активоване вугілля’ не справляв на мене належного враження. Іншого разу я повісилась на прабабиному шовковому поясі від сукенки – по технології, на гачку від портьєр, вибивши табуретку з-під ніг, коли нікого не було вдома – але мама щось забула і вимушена була повернутись – і що вона знайшла – правильно - милий сюрприз . Про зламану шию розповідати не буду, бо її ніхто і не зламав – так як я майже все життя важила менше необхідного, то мені просто забракло маси, щоб ту шию зламати. То те саме, що вішати худющого кота. А одного разу від моїх витівок постраждала ні у чому не винна сусідка на дачі – баба Галя, яка ледь не вмерла сама від інфаркту, коли о четвертій ранку пішла красти буряки на колгоспне поле і побачила тушку, що знесилено погойдувалась над яром – це я вирішила розбитись, зістрибнувши із високого дерева. Ну там було ще багато такого в мене – про все і не згадаю. Було, то й було – фіг з ним, тільки от як же намучилась зі мною моя покійна матінка – скільки годин на виховні бесіди із елементами психодрами було витрачено на мене. І все вона тільки сумно зітхала і казала у кінці – ‘от чекай, чекай, будуть у тебе свої діти – відіб’ються тобі мої сльози’. А потім я якось змирилась із усім цим маразмом, дала їй слово і вирішила чітко його дотримувати, тому підлітковий вік у мене вже пройшов без таких от бздур. Були у мене зовсім інші турботи у період тінейджерства.
А зараз от знову – найде на мене і хоч головою об стіну. А мені і так часом – хіба головою об стіну. Бовтаюсь як та мишка у глечику зі сметаною, грудочку масла ледь зіб’ю – тонути вже ніби й не тону, а сил вистрибнути вже й нема. Хоч плач. Плач не плач, а то ше нікому не мопогло, наскільки я знаю, тому не буду. Вже й так сердечко в мишки от-от вилетить, ше куди їй плакати. Ще й шеф зі своїми захцянками напосівся, - він же знає, шо в мене отаке-от сталось, аж зло часом бере. Не до того мені зараз, а йому то дисертацію за два місяці намалюй, бо там дядя йде на операцію, треба встигнути, то трагедія життя у нього, шо китайці не там статтю опублікували, а мені аж на нього накричати, часом, кортить. Але, думаю - чого це я – робота у нього така. На те він і шеф. За то йому й платять. А не подобається – сама піди на таку роботу, то теж мусітимеш таке витворяти і мені за то платитимуть. Але – у мене своя робота, а в нього своя, нема чого злитись. Я он теж – і спізнююсь постійно і сачкую і роботу вчасно не здаю, він же якось то пережив, нічо не сталось йому від того. То й мені не станеться, від його напосідань.
А тим часом dreams, sweat dreams. І уявляється мені – як я ото візьму, повідчиняю всі двері у квартирі навстіж - обидві створки, сяду на свій велосипедик, покатаюсь на прощання по хаті, потім як розженусь, як не влечу на балкон, як не розгаратаю перила, та й розіб’юсь к єбєням. Але куди!? Яким там ‘єбєням’ – другий поверх, та й попробуй перила протарань. То, певне, була б одна з найбезглуздіших смертей століття у нашому місті… про мене, певне, геть і в ‘Високому Замку’ написали б. Аж уявляю собі цей заголовок: ‘Молода панянка покінчила із собою у власній квартирі, на великій швидкості, не впоравшись із керуванням байку і знісши балконну огорожу, померла від істеричного сміху, повісившись на станику на дереві, навпроти під’їзду.’ Всі б тільки про то говорили, а в новинах би й про Бузину забули. Потім я уявила, як би гірко сумували мої друзі та знайомі. Абель з Інкою, певне, напились би і плакали. Ніна сумувала б, але так, не дуже – бо втішалась би залишеними їй у спадок лисячими горжетками моєї прабаби. Саламаха, коли б повертався із Австрії, то пив би не на могилі Кузі, а на моїй – разом із Пункером. А Сусанна так трохи б злилась, бо дуже б її, мабуть, дратував той факт, що не вона, бо то мала бути її прерогатива, як все життя їй здавалось, але потай поминала б мене і сумно зажовувала темне пиво бастурмою. Але, особливо шкода мені чогось стало Мамєдову – згадала, як вона гірко побивалась, коли не стало Фішера, аж сльозу пустила я від того, а потім підняла голову і сказала сама собі: ‘пастуй, дєтка, пастуй – в тебе, суко, он скільки метрів того граного австрійського паркету ще залишилось’. Потім згадала за нього. А Він? Та чого б то Він сильно побивався – так, трохи б може й посумував, а потім би знайшов якусь наступну бабу, ‘нармальну’ – він же мужик, шо йому.

Він. Так одного разу, коли ніч уже закінчилась і невідомо ще було, чи настане ранок – у моєму житті з’явився Він. Випадково, як, зрештою, і все. Все - суцільна випадковість. Так речення за реченням, жарт за жартом і я до нього звикла, а за пів року то вже й геть зовсім звикла, ніби все життя тільки на нього й чекала. Ці бляклі світло-сірі пікселі на моєму моніторі сповіщали мені одне завітне слово, що мантрою готова бурчати собі під ніс, уявляти кожен символ і складати їх в рядочок, щоб вийшло заповітне ‘Оnline’. Так от – Он. Лайн. Он. Лайн. Он... Лайн... Нама. Ом. І тоді, і тільки тоді, коли інформація із моєї сітківки зчитується мозком, під дією гормонів, що виділяються якимись залозами внутрішньої секреції, моє ліниве як і я сама сердечко перестає халявити і починає старанно та чітко виконувати свою роботу – скорочуватись ритмічно та в такт, мов новесенький чотирьохциліндровий двигун внутрішнього згорання. По суті – весь мій інтерес до соцмереж, останнім часом, зводиться до очікування відповіді від одного респондента. Всі інші стають другорядними, фоновими, не надто суттєвими. Таке, інколи, буває, не варто ображатись. Воно з часом проходить, бо з часом все проходить, як уже зазначалось.
А потім думаю нє. То не діло, так не цікаво. Раз я уже вимушена цю ‘колимагу’ тягти, то хоч якась має бути інтрига. Не буду я суїцидом закінчувати, зіграю у ва-банк, ‘єслі чо’. Коли вже осточортіє все до божевілля – залишу ключі від квартири комусь із знайомих, мовляв ‘на от, поживи собі скільки влізе, відпочинь собі від батьків там, чи від жінки, чи від кота, чи від кого там ще’, а сама зберу торбу, витрушу пожитки і поїду в Африку. Все життя, скільки себе пам’ятаю, хотіла суїцид і в Африку. В Африку, навіть, більше. Якщо ви мене надумаєте спитати ‘а куди саме в Африку, Африка ж велика?’ то я вам і не відповім нічого, бо сама не знаю. А всюди хочу в ту Африку. І ще в Індокитай. Дуже хочу в Індокитай. А нафіг мені той Індокитай здався – того я також не знаю. Отак от. Поїду якось. А потім десь знайду маленького нігретосіка чи кітайчьонка і заберу його собі, бо не буде в нього батьків. Бо вмерли там чи вбили. А мені його ж шкода стане. А своїх дітей у мене нема. Бо були б в мене свої діти, то нахєра мені та Африка, чи Індокитай, а чи й Китай. І суїцид мені нінафіг здався. Сиділа б – жопку засрану витирала і тішилась собі – от яке, мовляв, життя прекрасне – чудове та різнокольорове. А так ні – нема обісраної жопки, нема гармонії у мене в тому житті, поперлась собі в ті африки з індокитаями, знайшла розвагу… а назвала б я того нігретосіка-кітайчьонка Соломоном. Як того мудрого жида, за якого я оце згадувала із самого початку.
А потім би пройшло ше пару років і той мій мущина всього мого життя засумував би, почухався і вирішив з’ясувати – куди то я ділась і неодмінно відшукати мене. А от ше шо, забула сказати – в мене ще є якась нездорова тяга до авантюр. Та в мені взагалі авантюрист помер. Чи не вмер, бо то авантюрист-панк і то він так, просто, підштинює. Та я могла б бути великим комбінатором - Остапом Бендером у спідниці, чи в джінсах, чи у шортах. І коли б мій коханий мен кинувся мене шукати, то взнав би, шо то я не просто так пропала, а пропала, бо натворила дєлов – провернула б там пару афер чи якихось невинних махінацій і я в міжнародному розшуку Інтерполу. І ніхто б мене не знайшов, а він би знайшов – проїхав пів світу, розгадуючи загадки і натрафляючи на деталі, що б вказували на мою недавню присутність і одної сонячної днини, нарешті, завершив свою подорож. Наткнувся б на того мого нігретьонка-кітайчьонка і спитався його ‘What`s your name?’, а той би ляпнув ‘I am Solomon`, і тоді той би його знову запитав: `Where is your mother?` ‘Yon!` тицьнув би пальчиком Соломончик. А там, де він тицьнув – стояла б я, серед якихось місцевих чорносраких і напівголих папуасів – вся така тонесенька як тростиночка і на їхньому фоні ще більше б в очі кидався мій хворобливо-туберкульозний вигляд як у ремарківської Патриції Хольман із короткою стрижкою як у героїні фільму ‘Ночной портье’ і прала б у тазику білизну. А потім би почала вішати ту білизну, побачила б у мареві спеки його і впустила той тазик із попраними шматами і неодмінно у пісок там, чи у пилюку. А потім би приклала руку до шиї і довго не вірила тому, що бачу. Наступних п’ятдесят років ми би прожили разом, дообїжджали решту пів світу, ту яку не встигли поодинці, поки я там тікала від Інтерполу, а він наздоганяв мене. Як відмазатись від Інтерполу я ще й досі не придумала, але я ще ж, навіть, нічого і не накоїла і мене не оголосили у розшук, так шо ше маю час, поки там дійде до справи. А коли нігрітьонок-кітайчьонок робив би якусь чергову хуйню, то мій мен би питався мене – нашо я його всиновила, а я б знизувала плечима і казала якусь пафосну фразу, на кшталт: ‘мы в ответе за тех, кого подобрали’. Мен би сумно видихав, стискав зуби і мовчки закурював цигарку.
А потім, через пів століття, студія ‘Disney’ зняла б XXIIй епізод ‘Star Wars’, а я б вирішила зробити ‘візит старої пані’ до рідних Пенатів – до Львова тобто. Приїхали б ми – і я взнала б шо ви тут всі вже померли, бо тут війна, хунта, революція, Майдан і Путін. Жили ви тут довго і щасливо, а потім взяли і всі померли в якийсь один день. Ну буває, чьо там. А потім я б з меном теж би задумались, може то вже й нам пора – пожили і хватить, треба і другим дати пожити – ми ж не Путін, як-не-як. І теж померли в один день – довго ж жили і щасливо. А мій нігретосік-кітайчьонок в цей момент би радісно закричав: `Yes!`, `Hurray!`, `Banzai!` чи шо там ше кричать у таких випадках? І жваво та ритмічно почав би натискати ногою на педальку моєї швейної машинки Toyota, наспівуючи якийсь веселенький латиноамериканський мотивчик.

И мы жили долго и счастливо и умерли в один день.“

Profile

pustomytnyk: (Default)
pustomytnyk

November 2016

S M T W T F S
  12345
6 789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 29th, 2017 11:46 am
Powered by Dreamwidth Studios