pustomytnyk: (Default)
Кожен світогляд це певний „якір“, який визначає, як ми оцінюємо ситуації (варте зусиль/не варте). У кожної людини своє бачення, сформоване життьовими переживаннями, і неминучими є конфлікти інтересів (бо люди розумово й комунікативно обмежені в розумінні чужих мотивів). Тому кожна спільнота домовляється про певні рамки поведінки, які инші учасники обіцяють терпіти. Традиційні поняття добра і зла — приклад такої сусідської домовленості (в масштабі певної культури). А формально означити добро й зло просто — яко міру усвідомленої користи/шкоди інтересам инших людей.

Одним із наслідків соціалізації (виховання) людини є те, що людина покладається на поняття справедливости. Справедливість — це коли кожен отримує те, що заслужив (це ще один приклад добросусідської угоди). Так працює община, але — не фізичний світ, бо платити за заслуги може тільки хтось розумнийщось, здатне оцінювати. Тому через соціалізацію людина сприймає навколишній світ, як несправедливий (що формально правда, якщо вважати несправедливим все, що не є справедливим, хаха). Це викликає підсвідомий спротив, тому, щоб уникнути зайвого песимізму („життя гівно, але я живу, отже я гівноїд“), розум шукає виправдання несправедливости. Так з’являються боги („розумні стихії“), і кожен несправедливий закон природи знаходить пояснення в мотивах відповідного божества (Зевс гримить через поганий настрій, Господь випробовує нашу віру тощо), і в такій мітології докопатися до гнітючих висновків вже важче (думаю, Ти пам’ятаєш свій дитячий розпач, коли розумієш, що штурхання ненависного тобі предмету не викликає в нього біль. Це теж, очевидно, якось пов’язано з потребою мати [не вмію сказати „потреба мати“ одним словом] одухотворені об’єкти для ненависти/любови).
pustomytnyk: (Default)
Стосовно виразу «вірити в Бога». Нехай за «вірою» закріплене таке поняття — не піддавати сумніву твердження, яких не перевірив на безпосередньому досвіді. Наприклад, я вірю, що існує Австралія, хоча ніколи там не був («а мозок свій ти бачив?»). Натомість існування Бога є твердження принципно неперевірне і сумнівне, і є (повинно бути!) причиною сумнівів для раціонально мислячої (адекватної) людини. Віруючий може максимум ся намагати поводити так, ніби й правда вірить. Тому технічно правильніше казати «сповідую [віру в] Бога» чи шось таке. Чомусь я так подумав.

Магічним для мене є усвідомлення, що на світі є стільки всього важливого, що до кінця життя я не пізнаю навіть мільйонної частинки всього. Це показує життя, як щось маловажливе (якщо взагалі ділити речі за «важливістю») і несамодостатнє (якщо взагалі шукати причини рухатися вперед), як деталь чогось більшого і єдиного справді важливого. Це, здається, ніяк не міняє оцінку речей, бо вона і до цього була відносна: люди лише купка молекул і боги одночасно (і всі різні!); світогляд здатен пояснити все на світі, а по суті є усистемленням дитячих спогадів; для себе ми центр світу, для когось важливі, решта може тільки здогадуватися про наше існування. Бог, зло, добро, глупота, краса, істина, справедливість — у всесвіті кожної людини вони свої, якщо взагалі є, а суспільні норми це сусідські домовленості про мінімальні рамки, коли божевілля окремої людини не заважає иншим. Ми будуємо пам’ятники саме як символи шани до спільних ідей. Чомусь мені найвеличнішою, найважливішою видається саме фантазія про те, що існують люди, які лише здогадуються про моє існування, про існування людини, яка сповідує певні погляди, і ми з ними з цього переконання черпаємо силу (натхнення) ставити свою волю вище будь-чого. Співчуття й розуміння иншої людини це, мабуть, єдине, що хоча б частково виправдовує несправедливість світу.

Хтось має більше, хтось менше, комусь щастить, комусь ні. Порядна людина переживає два раціональні [припускаю, що всі абстрактні утямки, якими ми оперуємо, виробляються завдяки комунікації з иншими людьми, бо слова несуть сильно узагальнений зміст. Людська словесність є прецікавою системою ущільнення інформації. Мозок і мова це найпрекрасніше, що коли-небудь існувало у всесвіті] почуття: вдячність за життя (красу світу, здоров’я, час) і обурення від несправделивости, що кожен не отримує від життя за заслугами, бо з капіталістичного погляду світобудова — лажа.
Мені спало на думку, що ці почуття можна покласти в основу традиційних понять, які можна назвати жіночим і чоловічим началом. Можливо таке уявлення, таке викоремлення певних рис, є висмоктане з пальця, не відображає адекватно жодну хорошу ідею чи психологічні явища, але мені подобається. Отож. Жіноче начало уособлює творчу (оригінальну, будівну) складову життя, взаємодію зі світом (давати й забирати), пошук чуттєвої глибини (додумайте риси і узагальніть самі, бо я змальовую риси тупо з кількох людей, які спадають на думку). Жінка (мається на увазі жіноче начало кожної людини) убирає в себе багатогранність оточення і є його відбиттям, тобто, грубо кажучи, уособленням краси (ну, або потворности, як вже повезе з вихованням). Натомість чоловіче начало становить похідну вдячности (любови!): прагнення встановити справедливість (лицарство). Тобто, знов-таки грубо кажучи, добро — це чоловіча проблема. (Тут цікавий наслідок, що якщо ототожнювати чоловіче начало в такому розумінні з реальними чоловіками, то християнство (яко філософія граничної сапопожертви, нищівної щодо «зла») — суто чоловіча релігія).

Несправедливість — це завжди безглуздо й жорстоко. Так само, як природно (цитую, можна сказати, класика) ненавидіти мозолі на руках чи набридливі мухи, так само природно ненавидіти несправедливу сторону життя (а ненависть — це похідна любови!). Несвідомо шукати сві́тові виправдання (релігійне) це природно, але це примітивне і ухильне ставлення до проблеми, що не личить расі, яка зазнала стільки лиха через свою інертність (так, я маю на увазі світові війни, коли «попіл з людських тіл ховав небо і вкривав землю». І це в тому самому столітті, коли придумали інтернет). «Безмуство — це повторювати ті самі помилки і очікувати інший результат», як кажуть анонімні наркомани. Людей має гуртувати спільний ворог, на глобальному філософському рівні — Бог (той, що дає і забирає. Доля і неминучість) у ролі Бога-Тирана, того, хто прирікає нас страждати. Такий символ не має метафізичного змісту, тобто я бачу нове християнство, як зосередженість виключно на образі Христа. Тобто основою має бути гуманізм, ліберальний до релігії. Наприклад, особисто мені принизливо вірити в те, що добро якось винагородиться після смерти.
pustomytnyk: (Default)
"Що таке КОХАННЯ, ЛЮБОВ" (на коханій Словопедії). Якісь ці означення без чіткої різниці. По-моєму, любов це відчуття прихильности до прекрасного, а кохання — пов'язаний вид обсесії.

Сьогодні приятелька знайшла цікавий макрос втентаклі, шось типу "Не можеш знайти сильного і розумного!? Зустрічайся з сильним і розумним. Одночасно". Отут-то мої ідеї про багатолюбство кристалізувались: ми можемо кохати багато кого, але одружуємось тільки з одним партнером, бо тільки на одного є час. Тобто полігамія це нормально, бо багатії можуть собі дозволити ощасливити купу бабів.
pustomytnyk: (Default)
Освоєння космосу? Сумніваюся. Імовірно, на час, коли космічна експансія стане комусь вигідною, ми станемо пост-промисловим суспільством. Цебто освоєння-то буде у всякому разі, але без ололо-тераформацій і заселення галактики, бо кому це треба, якщо вдома ти маєш власний віртуальний всесвіт?
Наскільки великими будуть промислові колонії? Чз.

P.S. Не розумію, чому всі так фапають на оповідання «Я не маю рота, а я хочу кричати». Мене воно зовсім не вразило.
pustomytnyk: (Default)
Або нє, або нє! Пам’ятаєте „Важке життя і небезпечні пригоди Павла Валеріановича Хвалимона‟ і до чого добрехався Павлусь? От якби реально земне тяжіння сильно зменшилося, шо би то було??

Profile

pustomytnyk: (Default)
pustomytnyk

November 2016

S M T W T F S
  12345
6 789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 29th, 2017 11:46 am
Powered by Dreamwidth Studios