Jan. 23rd, 2016

pustomytnyk: (Default)
на днях помер Олекса Логвиненко. Такий видатний перекладач.

(„Вавилонська вежа“, Фрідріх Дюренмат)
„Мети досягає лише Навуходоносор, вавилонський правитель, що підкорив усю землю й примусив народи зводити височенну вежу, позаяк він, гнаний страшною ненавистю до самого себе, прагне завоювати небо й убити Бога, творця цього безглуздого світу. Вибравшись із ляди, знесилений, тінь від самого себе, він стоїть на порожній сцені, на даху світу з оголеним мечем у правиці. Потім зриває з себе кисневу маску. Сам, як палець. Він кричить. Відповіді нема. Він викликає Бога на двобій. Тиша. Навіть луни не чути. Супротивник не показується. Нарешті з порожнечі вигулькує якийсь привид: спершу ледь помітно, потім дедалі виразніше, прибирає подоби; це — старий дід, вигляд у нього погаслий, зодягнений він, як Навуходоносор: на ньому щось на кшталт скафандра астронавта, тільки цей скафандр закурений, пошарпаний, подертий; дідові вже тисячі й тисячі років, він заглиблений у роздуми, змітає мітлою докупи кілька атомів, на вавилонського правителя уваги не звертає.
— Де Бог? — питає Навуходоносор.
Дідуган спиняється, втуплюється в порожнечу. Нарешті відповідає:
— А хто його знає.
— А ти хто такий? — допитується правитель.
На обличчі в старого розпливається глузлива посмішка, він німо сміється, потім знов застигає.
— Твій попередник, — відповідає старий і знов береться підмітати.
У повітря здіймаються кілька мертвих атомів.
— Я — Навуходоносор! — кричить вавилонський правитель серед тиші. — Я побудував вежу, доп’явся до неба, а тепер розшукую Бога. Я хочу того празлочинця вбити!
— Колись і я зробив те саме, — відказує старий, монотонно бурмочучи собі під ніс. — Колись давним-давно я теж підкорив собі землю й примусив народи зробити неможливе — звести вежу, високу-височенну, щоб завоювати й небо. Як і ти, я теж будував до безкінечности, а тепер ось мене вирятував ти, вавилонський правитель, і тепер підмітати оце горище на даху світу доведеться тобі.
— Але ж це безглузда робота! — вигукує Навуходоносор.
— Порожнеча завше безглузда, — відповідає старий, передає мітлу правителеві й виходить.
Чути, як стихають його кроки.
Навуходоносор відкидає мітлу й стоїть нерухомо. Минають лічені секунди, але вони тривають цілу вічність. Вавилонський правитель дивиться на свій меч, потім — на землю, потім — на мітлу; безкінечно довгі хвилини; нарешті він устромляє меча в землю, рушає до мітли, нахиляється, бере мітлу, заходжується повагом робити безглузду роботу й отак, підмітаючи сцену, помалу виходить — кудись у ніщо, в порожнечу, згодом обертається на тінь, поринає в монотонну сіризну вічности, аж поки його колись вирятує третій будівничий вежі, а того — четвертий, і так далі в безмежному майбутньому. На сцені лише стримить, трохи погойдуючись, меч — безглузда, непотрібна річ.“

Profile

pustomytnyk: (Default)
pustomytnyk

November 2016

S M T W T F S
  12345
6 789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 23rd, 2017 04:52 am
Powered by Dreamwidth Studios